Шукаючи відповідь на перше запитання про сповідь, я мав змогу зустрітися з найвідомішим богословом минулого століття Гансом Курсом фон Бальтазаром. І, користуючись нагодою, я сказав йому: “Відколи я є в Меджугор’ї, та й раніше, я зустрічав людей, котрі приходили до сповіді тільки для того, щоб відповісти на заклик про щомісячну сповідь і часто говорили: “Я не маю що сказати, але прийшов до сповіді”. І тоді я запитав його: “Що я повинен на це відповісти?” А він лагідно посміхнувся і відповів: “Не переживай, отче! Якщо люди кажуть, що не мають що визнати, тоді треба подякувати Богові, що не мають гріха! Проте слід запитати: чи в кожній ситуації ти любив Бога понад усе, а свого ближнього, як себе самого? Запитай це і послухай відповідь! Бо хто може сказати, що любив досконало?! А поки цього не може сказати, то має що визнати і має причину, щоб попросити розгрішення”. У ту мить я зрозумів слова Писання, що й праведний грішить сім разів.
«Пильнуйте за собою. Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, докори йому; і коли покається, прости йому; і коли сім разів на день згрішить проти тебе і сім разів на день звернеться і скаже: каюсь, – прости йому» (Лк. 17:3-4)
Навіть коли говориш, що не відчуваєш ненависті ні до кого, часто буває, що ти не любиш кожного, як себе самого, а також, що не любиш Бога понад усе. Вважаю, що не осуджу жодну людину, коли скажу, що ніхто й ніде на тому світі не може сказати: “Моя любов досконала. Мій мир і моє прагнення примирення такі великі, що мені нічого додати до запитання: “Чи любив ти Бога понад усе, а свого ближнього як себе самого?!”
Однак це питання існує не для того, щоб ми усюди при кожній нагоді шукали гріха, а щоб усюди знаходили нагоду чинити добро. Ніколи не буде зайвим наголосити, що християнство – це не шукання або відкривання гріха для залякування людини. Християнство не осуджує людину, воно повинно її рятувати. Християнство – це світло, яке шукає людину в темряві; це любов, яка рятує людину від ненависті; це мир, який дається неспокійній людині, єдність, яка пропонується розбитому і виснаженому людському роду; милосердя для тих, хто страждає через відсутність милосердя; прощення для людини, знищеної відсутністю милосердя, прощення для того, кого знищує відсутність примирення.
Отож, як лікар є не лише для того, щоб виявити недугу, але й для того, щоб призначити ліки, такою ж є і роль християнства, якщо мова йде про сповідь. Заслуга лікаря не лише правильний діагноз хвороби, але й вміння знайти потрібні ліки.
Можливо, у свідомість декотрих недужих закрадається думка, що лікар винен в їхніх недугах. Та це є несправедливим і цілком не допомагало б у лікуванні. Це саме можна сказати про християнство, не для того, щоб його захищати, а щоб легше зрозуміти його суть.
Коли християнство говорить про гріх або закликає до сповіді, то не для того, щоб викрити гріх, а щоб запропонувати порятунок. Пропонуючи порятунок, воно легко знаходить гріх та знищену людину. Вихідною точкою для християнства є не хвора і грішна людина, а здорова і свята. Для здійснення своїх завдань християнству не потрібна грішна людина, а така, яка може вдосконалювати любов й усі позитивні цінності.
Отож моє запитання, а також запитання багатьох віруючих про сповідь є цілком обґрунтоване, якщо трактувати сповідь тільки з погляду скоєного гріха або провини. Та це абсолютно не сповідь, і не місія християнства. Сповідь потрібна та встановлена як Таїнство Примирення, бо лише таким способом людина може вдосконалювати свій образ, явлений та реалізований в Ісусі Христі.