Зв’язок з іншими людьми

Перший розділ був про самотність, про порожнечу, яку ми відчуваємо, коли ізольовані від інших і зовсім самотні. Всім нам украй потрібно, щоб хтось, принаймні одна людина в світі, вірив у нас і довіряв нам. Але цього недостатньо. Стосунків лише з однією людиною замало, нам потрібні й друзі, ми хочемо віднайти своє місце в сім’ї, спільноті, культурі. Отож цей розділ – про приналежність.

Щоб зростати до людської зрілості та внутрішньої свободи, щоб долати бар’єри індивідуалізму та егоцентризму, за якими ми так часто ховаємося, захищаючи себе, нам потрібно відчувати приналежність до чогось більшого, ніж ми самі. Нам потрібен зв’язок з іншими людьми.

Глибинна потреба людського серця – це потреба ідентифікувати себе з групою. У цьому прагненні криються й пастки, бо не лише група дає нам безпеку і захист, але й ми використовуємо її як місце для самоствердження, для доведення нашої гідності й цінності, а іноді й для доведення того, що ми кращі від інших. І це стає джерелом конфліктів. Часто в історії людства різні расові, релігійні та національні групи розпалювали великі конфлікти та ворожнечу. Чи в кожному з нас не криється відчуття невпевненості в собі, якщо ми так сильно прагнемо довести, що ми найкращі, наймогутніші, наймудріші? І якщо не спрацьовує аргумент расової, релігійної чи національно-культурної приналежності, то ми знаходимо іншу зброю.

Чи людина така зла і агресивна від природи? Чи від природи її потреба принижувати інших, щоб утвердити свою перевагу, зверхність? Чи ми приречені жити і вмирати у ворожнечі? А наші «благородні» вчинки – чи й за ними часом не криється потреба довести свою вищість над кимось?

Звідки походить наша потреба в приналежності? Чи ми потребуємо її для того, щоб позбутися відчуття незахищеності, небезпеки? Чи це, може, важливий етап, особливо на початку нашого життя, для того, щоб стати вільними? Потреба в приналежності є глибоко людська реальність. Людина походить із «землі» – з тіла жінки – і вкорінюється в землю певної культури, мови, раси. Приналежність є немов живильний ґрунт, щоб ми могли зростати і приносити плоди. Група може бути тією землею, завдяки якій ми з часом віднайдемо довіру, щоб відкритися до інших та віднайти нашу спільну людськість. У 1986 році «Лярш» заснував спільноту у Витанії, що в декількох кілометрах від Єрусалима. Наш будиночок був розташований у палестинському кварталі неподалік від мечеті. Усі наші сусіди, як і власники винайнятого нами будинку – Алі та Фатіма, – були мусульмани. І двоє перших неповносправних людей, яких ми прийняли, – Фула і Гадір, – також були мусульмани.

Кожного разу, коли я відвідував цю спільноту, мене дуже зворушувала людська краса Гадір. У неї був церебральний параліч, вона не могла говорити, але завжди вітала мене щирою усмішкою і світлом, що лилось з її очей. Її тіло «говорило» такою любов’ю і такою довірою… Фула, навпаки, була дуже стривожена і деколи годинами плакала. Сльози на очах її матері такі самі, як і на очах усіх інших матерів – християн, юдеїв… Радість любові та біль страждання однакові у всіх людей, це загальнолюдська реальність. У найосновнішому усі люди однакові. Ми належимо до одного людства, розбитого людства. Ми всі ранимі та несемо в собі наші внутрішні рани. Ми всі прагнемо, щоб нас розуміли, цінували, підтримували. Фула і Гадір відкрили мені таємничу силу малих і слабких, які уміють торкатися наших сердець та єднати нас у взаємній приналежності, якою б не була наша релігія та культура. По всьому світу я бачу цю здатність розумово неповносправних осіб об’єднувати людей довкола себе. У своїй явній немочі вони вміють приймати любов людей, в якій відкривають свою красу та цінність. Відчуваючи, що їх люблять, вони випромінюють мир. Їхня довіра кличе до стосунків, до єднання. Нашу спільноту у Витанії сусіди прийняли лише завдяки Фулі та Гадір. Коли я відвідував цю спільноту, то часто їздив в Єрусалим, розташований поруч, у кількох кілометрах. Більшість ізраїльтян не могли зрозуміти, як ми можемо жити з палестинцями. Вони питали мене: «Чи це безпечно?» А нашим палестинським друзям не завжди подобалося, що ми контактуємо з ізраїльтянами. Цим двом групам людей важко побачити красу одне одного, попри те, що вони належать до різних релігій і культур. Часто і ми так само реагуємо, коли контактуємо з людьми, що належать до іншої групи. Наше сприйняття визначається насамперед нашими страхами, стереотипами, упередженнями.

Пригадую, як в Оттаві, у Канаді, у 1970 році я брав участь у спільному зібранні в’язнів, тюремної адміністрації та охоронців, міліції, капеланів, психологів та колишніх в’язнів, що вже відбули свій термін ув’язнення і перебували на волі. Ми розмовляли, роздумували, разом їли і спали. І не було жодних зовнішніх відзнак, які би вказували на те, хто до якої групи належить. На цій зустрічі кожен був насамперед людиною, самим собою, а не представником якоїсь групи.

Там я побачив, як можна жити і спілкуватись без огляду на ті зовнішні ярлики, які ми чіпляємо один на одного і які диктують нам певні почуття, певне ставлення одне до одного, які виявляють наші страхи та нашу закритість один до одного. Це був для мене взірець, яким би могло бути наше суспільство, якби ми звільнилися від наших упереджень.

Страх, насильство, приниження походять з ілюзії, ніби ми кращі за інших, і з потреби підтримувати та захищати цю ілюзію. Один єпископ розповідав мені, що збудував у своєму місті собор, більший за мечеть, і, хоч християн у тому місті було порівняно мало, він хотів цим показати, що християнство – релігія, могутніша за іслам! Так само ми вибудовуємо стіни довкола групи, до якої належимо, утверджуючись у своїх упередженнях і самовпевненості.

Як сталося, що ми сприймаємо як нормальний факт те, що групи від самого свого заснування налаштовуються вороже одна до одної і ведуть між собою боротьбу, намагаючись довести одна одній свою ефемерну вищість? Це так важливо – знайти спосіб зруйнувати стіни, що роз’єднують нас… Нам це потрібно, щоб відкрити нашу спільну людськість та почати будувати зв’язки довіри, вступити один з одним у діалог, що базується на взаємоповазі.

Спробуймо зрозуміти, як вибудовуються ці стіни довкола людського серця.

Попередній запис

Любов прощає

Наступний запис

Назад до дитини