Зміст життя в служінні та жертві

Служіння та жертва. Ці дуже старомодні слова позначають те, що сучасна психологія називає «знайденням змісту». У кого віра христоцентрична, той не зосереджений на собі, а вміє ще й помічати інших. Здорова самореалізація означає усвідомлення і своїх, і чужих потреб, тобто вміння брати й давати.

* * *

Психотерапевт Віктор Франкль стверджує: душевно здорова людина здатна вийти поза власні межі. Що це означає?

Душевно здорова людина має здатність час від часу втрачати себе, тобто відходити від самої себе, не сприймати саму себе як осереддя своїх думок і бажань, а неподільно жити для інших. Хто на це не здатний, той егоцентричний і захворіє психічно. (А хто змушений завжди це робити і ніколи не може вільно розпоряджатися собою, той, звісно, теж не здоровий). Багато розладів, пов’язаних із залежностями, депресії, страхи та порушення стосунків є зоогенними, тобто спричинені браком сенсу. А сенс завжди визначає якась більша мета, яка лежить поза межами власної особи. Хто крутиться лише навколо себе, той втрачає те, що справжнє, – прямування до справді вартісних цілей.

Віктор Франкль описує «прагнення щастя» як одну з великих хибних доріг, якою прямує наше суспільство. Бо щастя можна знайти саме через пошуки сенсу. Однак сенс неможливо знайти, шукаючи щастя. Тож Франкль замахується на святая святих нашого суспільства. Адже ми вважаємо, що щастя можна знайти. Принаймні купити. А коли здобуте «щастя», як це не дивно, не робить нас щасливими, то нам його треба ще більше. З цього живе наша налаштована на вічне зростання економіка: більше, більше, більше. Аж доти, доки рости вже не буде куди і все разом може вмить розвалитися. Такий розвал в особистому житті виявляється здебільшого в формі депресії. Про його прояви в глобальних масштабах можна прочитати в кожній газеті: кліматичні катастрофи, спричинені порушенням природного середовища, війни, голод, злочинність. (Іноді я справді радий з того, що, як християнин, можу бути певним, що Бог у Своїй руці тримає майбутнє Всесвіту, див. розділ 13).

Альтернативою до «бажання здобути якнайбільше» є реалізація через справжні цінності. І тут Христова громада має що запропонувати.

У громаді можна дарувати власні сили й отримувати щось для своїх слабинок. І перше, і друге має сенс, якщо на першому плані стоїть загальна цілісність.

Можна виявити мистецькі здібності. Можна співати в хорі. Можна керувати біблійним гуртком, відкриваючи для себе й для інших нові можливості розуміння Святого Письма. Можна бути учасником біблійного гуртка і навіть тихенько радіти з того, що тобі якісь моменти вдалися краще. Можна відвідувати стареньких і, ніби між іншим, глянути іншими очима на своє напружене життя та його обмеженість. Можна з любов’ю працювати з дітьми і, ніби між іншим, іншими очима подивитися на свою дитину. Можна відвідувати лекції й семінари, тоді на думку спадає щось нове. Можна вкинути купюру в скриньку допомоги дітям, тоді година власної праці у вигляді п’ятдесятимаркової купюри, помандрує в сирітський будинок в Уганді й набуде нового, глибшого змісту. Можна відсвяткувати Різдво на головному вокзалі і дізнатися, що «Тиха ніч, свята ніч» викликає не тиху усмішку на блаженних обличчях ситих родичів, а справжні сльози в людей, які давно вже не знають, що таке тиша і почуваються далеко не святими. Можна на богослужінні слухати проповідь або заглибитися у власні думки і виявити, що і там, і тут Бог промовляє до людини. Можна допомогти молодій мамі з трьома дітьми попрасувати білизну і, ніби між іншим, знайти в ній нову подругу. Або допомогти сім’ї, яка переїжджає, переносити речі і в невимушеній розмові згадати свої погляди на віру. Є багато священиків, які бажають, щоб результат їхніх проповідей був саме такий. У 15 років можна запропонувати свою допомогу у виконанні домашніх завдань для підлітків із соціальних гарячих точок, а в 80 років – витанцьовувати на вечорах для пенсіонерів. Можна, можна, можна. І той, хто це робить, – у виграші. Однак очевидно, що багато християн мають потребу демонструвати свою відкритість і перевагу тим, що псують громаду. Деякі справді пережили тяжкий досвід і по-справжньому розчаровані, а може навіть і відчувають глибокий біль. Я погоджуюся, що ми часом справляємо враження доволі дивного натовпу. Однак моє місце все одно тут. І Ваше, мабуть, теж.

Ні в кого не викликає сумнівів те, що справжня жива громада, в якій всі помагають одні одним та підтримують один одного, неймовірно збагачує життя. І для багатьох християн це дуже відчутно. Бо щастя з’являється в житті лише як побічний ефект і проникає воно в життя там, де його найменше очікують. І те, що воно тоді надзвичайно добре функціонує, якось пов’язано з тим, що в багатьох громадах правилом є велика готовність допомагати і жертвувати собою. Звичайно, можна зустріти й надмірне служіння, і вимушену самопожертву.

Навіть якщо деякі особливо просвітлені християни кожному, хто не визначає егоїстично свої пріоритети, приписують «синдром помічника», то це, на щастя, винятки. Бо той, хто хоче по-справжньому служити, може забувати про себе. (Слід розрізняти, чи людина не служить власному примусові або власній потребі бути любленим. У таких випадках справді можна стверджувати про синдром помічника. Він виявляється здебільшого в тому, що людина служить не потребам інших, які вона зі співчуттям усвідомлює, а намагається завжди робити добро і бути люб’язною не залежно від того, чи інші потребують цього, чи ні. І не має значення, чи їм це потрібно. Крім цього, люди із синдромом помічника здебільшого не можуть дозволити собі якусь приємність).

Звичайно, християнська громада не ідеальніша за будь-яку іншу людську спільноту. Однак вона має ідеали. І коли людина живе за ними, то це навіть дуже корисно для здоров’я.

Попередній запис

Божі порядки слугують життю

Наступний запис

Бути християнином – це означає жити в спільноті