Зрівноваженість у ставленні до себе

Зрештою, зрівноваженість та поміркованість стосуються не лише мого ставлення до природи, а й до людини. Їх варто застосувати, оцінюючи свої сили.

Я знаю компанії, які обрали зрівноваженість та поміркованість своїм гаслом. Вони звертають особливу увагу на екологічність свого виробництва. Однак вони зовсім не зважають на ресурси своїх працівників. Така політика мала би поширюватися не лише на природу, а й на людей. Святий Венедикт закликає настоятеля ставитися з пошаною до своїх співбратів, дотримуватися міри в їхній праці. Не треба перевантажувати своїх братів. Бо тоді – з досвіду патріярха Якова[1] – всі загинуть одного дня. Венедикт створив щоденне правило для своїх братів якраз для того, щоби всі поважали поміркованість та зрівноваженість. Цей ритм – це баланс між працею та молитвою. Він ніколи не передбачав у цьому графіку надто багато часу для праці.

А як саме помірковано використовувати свої сили, ми можемо навчитися від природи. У природі поміркованість та зрівноваженість означають, що те, що ми від неї забрали, мусить знову вирости. А для нашої праці це має таке значення: людина потребує часу для того, щоб відновити свої сили, потрачені на працю. Таким часом відновлення може бути відпочинок у сімейному колі, святкова вечеря чи сон. Таким часом може бути молитва, роздуми над духовними текстами, моменти тиші. Або й просто перерви, відпочинок без жодної мети, просто свідоме буття без будь-якої діяльности. Однак деякі люди не можуть обійтися без надмірности, тому вони не знають міри ні в праці, ні і у відпочинку. Людина завжди мусить щось робити, і навіть не уявляє, що таке відпочинок. Вона не витримує тиші. Дехто боїться залишатися в тиші наодинці з собою, тому що не знає, що вирине з його нутра. Може, тоді їм доведеться заглянути в очі своєму життю, яке вони насправді неправильно проживають. Тоді прийдеться побачити, що вони розминулися зі собою у своєму житті. Тому краще чимось заповнити ці неприємні моменти тиші. Така поведінка призводить до того, що людина виснажується до краю. Вона не має джерела, з якого черпала би внутрішню силу. Людина шукає спокою, а його не знайдеш без тиші. Отже, до помірного використання власних сил належить дотримування павз. Люди вважають, що мусять постійно розвиватися та підтримувати свої професійні сили. Вони використовують кожну вільну хвилинку, щоби перевірити електронну пошту, або ж нашвидкуруч перекусити. Але ж це не відпочинок. Людина потребує справжньої перерви для того, щоб відновитися внутрішньо. Нейробіологи забили на сполох, що людський мозок також потребує пауз, для того щоб відновитися. Той, хто правильно використовує час відпочинку, повертається з нього більш креативним, ніж той, хто вважає, що його успіх залежить лише від ефективности його праці. Якщо я відчуваю, що більше не можу писати, то лягаю на ліжко і відпочиваю десять хвилин. За тих десять хвилин я стараюся не обмірковувати те, що маю написати далі. А позаяк дозволяю собі не думати цих кілька хвилин про книжку, то на знак винагороди мій мозок продукує чудові ідеї, які я можу записати після відпочинку.

Одна жінка, яка заготовляє лікувальні трави, розповіла мені, що не можна викопувати корінці від першого листопада до першого лютого. Трави потребують певного часу відпочинку для того, щоб вони могли витягнути своїми корінцями лікувальну силу землі. Церква також бере приклад з природи і закликає своїх вірних у темні часи звернути особливу увагу на свої корені, які можна наповнити в тиші живильними соками. Усі великі церковні свята, як-от Різдво, Великдень, а також часи посту, День всіх святих та ін. – це чудові нагоди заглянути в свою душу та перевірити стан своїх коренів. А вони потребують поживи для того, щоби ми могли черпати з них силу і зцілення. Також такою поживою є молитва, розважання над духовними текстами, розмова та тиша для того, щоби більш усвідомлено підійти до свого життя.

Для того, щоб уникнути смутку та нарікань, святий Венедикт практикував поміркованість у витрачанні своїх сил та сил своїх співбратів. Він постійно закликав свого економа: «Не засмучуй наших братів» (Правило св. Венедикта, 31, 6). Варто так все впорядкувати, щоби нікого не перевантажувати. А також економ повинен дати братам те, чого вони потребують, ще перед тим, як вони постійно його про це проситимуть: «У визначений час слід дати братам те, що їм необхідно дати, і приймати те, що необхідно прийняти, щоби ніхто не знав смутку в Господньому домі» (Правило св. Венедикта, 31, 18). Ніхто не повинен бути сумним у монастирі чи переживати внутрішній хаос. І нікому не слід давати приводу для нарікання.

Смуток та нарікання для Венедикта – це дві небезпеки, які можуть отруїти життя всієї спільноти. Тому настоятель та економ повинні подбати про те, щоби брати хотіли та могли жити в монастирі. Все має бути впорядковане в міру. Однак Венедикт знав про те, що нарікання залежать не лише від поміркованого ставлення до робочої сили братів, а й від внутрішнього налаштування кожного. Є брати, які постійно нарікають, що б ти не зробив. Венедикт дуже строго ставився до них, їх навіть карали. Сьогодні це правило вже не актуальне. Однак завжди важливо протидіяти бурчанню, демаскувати його причину, дати зрозуміти буркотунові, що його поведінка невідповідна. Бо зрештою за нею ховаються надмірні вимоги людини до життя.

«Нарікання» яскраво виражені в сучасному світі в невдоволенні людини. Нам мало всього, скільки би ми не отримали: замало грошей, замало уваги, замало любови, замало визнання. Однак той, хто постійно хвилюється тим, чого йому замало, ніколи не буде задоволеним. Буркотіння стане його внутрішнім станом, чого так сильно боявся святий Венедикт. Тому що нарікання нищить дві дуже важливі постави, які сприяють щасливому життю людини: вдячність та радість.

Нарікання – це дуже інфантильна постава. Така поведінка дуже поширена в сучасному світі. Французький письменник Паскаль Брукнер питає у своїй книжці: «Чи дитина – це майбутнє людства?». Він вважає, що людина майбутнього – це гігантська дитина, що старіє, яка має величезні вимоги до інших. Вона нарікає на все, як мала дитина, якій не дають того, чого вона хоче. Часто дитячі бажання просто нереальні. Все ж діти висувають дорослим свої вимоги і вважають, що світ завалиться, якщо вони не будуть виконані. Венедикт вимагає від відповідальних осіб, щоби ніхто із братів не мав нагоди для нарікання. Але це також залежить від кожної людини – оберігати свою душу від тягаря нарікань. А це трапиться лише тоді, коли людина чесно визнає свої бажання та ілюзії. Це вже залежить від кожного з нас – відмовитися від інфантильної поведінки та стати зрілішою людиною. Буркотун схожий на гігантську дитину, що старіє, яка постійно жаліється на те, що життя щось їй не додало, а вона так цього потребує.


[1] Див. Бут. 33:13; Правило св. Венедикта, 64 – Прим. ред.

Попередній запис

Зрівноважене ставлення до створіння

Наступний запис

Достатнього ніколи не достатньо