Зцілення силою Святого Духа

1964 року я відчула гострий біль у ногах. Лікар сказав, що причиною є низький підйом. Але наступного року хірург-ортопед діагностував ревматоїдний артрит. Я провела багато місяців у лікарні в Белфасті. Щовечора сестрам доводилося накладати мені на ноги спеціальні пластирі, щоб запобігти деформації ніг. Це було дуже боляче.

Одного дня мати Агнеса покликала мене до свого ліжка. Вона саме збиралася їхати в лікарню і сказала, що буде помирати, але завжди буде молитися за мене, і ще раз нагадала: «Завжди перебувай близько Ісуса».

Я приймала вічні обітниці 22 серпня 1967 року в головному монастирі в Неврі. Саме тоді я зголосилася їхати до Сполучених Штатів. Хоча це й був добровільний крок, проте я проплакала два тижні перед від’їздом.

Я прибула до Тампи, Флорида, де у вересні почала працювати в дитячому садку. Клімат погано впливав на стан мого здоров’я, і артрит загострився. Я звернулася до лікаря, але він сказав, що нічого зробити не може, однак хоче випробувати різні ліки, щоб виявити їхню дію. Він призначав усі види ліків. До 1968 року я була на кортизоні і вживала його так багато, що він уже не діяв. Біль був постійний. Через побічну дію кортизону я страждала від тимчасових втрат пам’яті. Я плакала від болю. Лікар сказав, що надії нема: я приречена на інвалідний візок. У той час я ще могла ходити, але повільно і долаючи біль.

Я почала досвідчувати велику посуху в своєму духовному житті. Навіть запитувала себе, чи справді я вірю в Ісуса.

Я не відчувала впевненості в силі Євангелія і не вірила, що Ісус зцілить мене.

От якби поїхати в Люрд чи яке-небудь інше місце, то там би могла зцілитися, але в те, що зцілення може статися у звичайному повсякденному житті, не вірила.

Моя душа прагнула живого Бога, але насправді я Його не знала. Саме з цим прагненням – пізнати Господа ліпше – пішла на своє перше молитовне зібрання. Я боялася харизматичного виміру, але водночас він мене приваблював, бо там люди моляться Ісусові так, ніби Він безпосередньо присутній.

Господь використав мій духовний голод, щоб притягнути до Себе. Я весь час подумки повторювала: «Воно має бути ближчим до богопосвяченого життя, і воно має бути більше католицьким».

У мене добре виходило молитися з молитовника, виконуючи молитовне правило. Але не було ні радості від спілкування з Господом, ні ентузіазму свідчити про Його силу.

Однак якось перед прийняттям Святих Тайн я сказала: «Ісусе, я Тебе знайду, чого б це мені не коштувало». То був справді початок мого духовного пошуку.

Вірю, що в процесі пошуків глибшого сенсу духовного життя і глибшої, більш радикальної, посвяти Господу, Ісус зцілив мене духовно. У грудні 1970 року я відвідала екуменічні реколекції в Орландо, де слухала виступи про силу молитви і силу Святого Духа. Пам’ятаю, у мене був такий собі «список необхідних покупок», тобто список усіх речей, які я хотіла отримати від Господа, – на моїх умовах.

На цьому молитовному зібранні був присутній священик. Маючи той список необхідних речей у голові, я подумала: «Якщо цей священик помолиться за мене, я все це отримаю». Проте фізичного зцілення в моєму списку не було.

Господь, ніби прочитавши мої думки, сказав: «Не дивись на нього, дивись на Мене». Пригадую, коли заплющувала очі, глянула на годинник. Було 9.15 ранку 9 грудня 1970 року. Єдиною моєю молитвою було: «Ісусе, будь ласка, допоможи мені». У той момент я відчула чиюсь руку на голові і подумала, що це священик підійшов до мене. Я розплющила очі, та нікого не було, зате була сила, що проходила крізь моє тіло. Важко описати те відчуття, але я часто описую його так: почувалася, як той банан, який обчищають.

Я подивилася на себе. Пальці на руках не гнулися, проте не були деформовані, як ноги. На ліктях були рани. Після того, пальці стали м’які, рани зникли, а ноги в сандалях уже більше не були деформованими.

Я аж підстрибнула, вигукнувши: «Ісусе, Ти тут!»

Коли Ісус об’явився Хомі, все, що Хома міг сказати, було: «Господь мій і Бог мій!» Коли Ісус у той день відкрився мені – усе, що я могла сказати, було: «Боже, Ти тут!» Це був акт віри в Нього.

Від того дня я позбулася артриту і повністю звільнилася від болю. То було чудесне зцілення, але найбільшої переміни зазнало моє внутрішнє життя.

Через Харизматичну віднову я досвідчила вивільнення Святого Духа. У мене з’явилося нове бачення Церкви, так, ніби бачила Євхаристію і Таїнство Примирення крізь нові окуляри. Я ясніше побачила велику Божу любов до нас і те, що Він нам дав. І все ж у мене був один страх – факт зцілення. Я боялася сенсацій. Коли це сталося, то сказала собі: «Я не збираюся комусь говорити, що зцілена, тому що автоматично до цього долучать зцілювальну силу і будуть думати, що я цілитель. Окрім того, кому яке діло до цього? Чому я маю комусь говорити?»

Насправді, я захищала саму себе. Я сказала: «Не можу бути втягнена в щось подібне до цього. Я поважаний член строгої конгрегації».

Від грудня 1970 року до червня 1971 року я переживала чудовий досвід П’ятдесятниці. Я, було, говорила: «Ісусе, неможливо, щоб Ти сподівався від мене ще якоїсь праці. Зараз я навчаю сорок сім першокласників, відвідую молитовні зібрання, веду молодіжну групу і маю тюремне служіння».

Підсвідомо насправді я казала, що не збираюся ризикувати. Я хотіла поваги і схвалення від людей.

Відтак у червні, напередодні неділі Зіслання Святого Духа, у нашому монастирі в Тампі я пішла в каплицю, щоб помолитися Святу годину на честь П’ятдесятниці. Отже, сіла в нашій малій каплиці і промовила: «Ісусе, ось я».

Пробула там близько п’яти хвилин, коли раптом зійшла ця надзвичайна тиша – це було, як хмара, як туман. Якийсь голос покликав: «Брідж». Я повернулася до дверей, бо голос був настільки виразний, ніби хтось увійшов у каплицю. Але там не було нікого. Однак я була дуже свідома того, що хтось присутній. Повернувшись до дарохранильниці, почула той самий голос: «Ти маєш Мій дар зцілення. Іди і використовуй його».

Тут наче вогонь пронизав моє тіло. Пригадую, що подивилася на свої руки. Було відчуття, що доторкнулася до електричної розетки. Цей вогонь пройшов через мої руки і вийшов. А потім та тиша розтанула.

Вклякнувши, я дивилася на дарохранильницю і прохала: «Ісусе, я не хочу дару зцілення. Тримай його для Себе». Затим я вчинила акт покаяння – не тому, що жалкувала про те, що сказала Ісусові, але через саму думку, що Ісус говоритиме зі мною. Потім я сказала Йому: «Ісусе, я дам обітницю: ніколи нікому не скажу про це».

Та П’ятдесятниця була дуже особливою для мене: я досвідчила дію Святого Духа і навчилася молитися до Нього про всі ті дари, обіцяні в Писанні і отримані в Таїнстві Миропомазання. Усе це тепер було найважливішим для мене.

У день П’ятдесятниці, прокинувшись уранці, знову почула той голос: «Ти маєш Мій дар зцілення: іди і використовуй його».

Того дня на молитовному зібранні в лікарні св. Йосипа в Тампі я піддалася спокусі розповісти сестрі про те, що трапилося напередодні ввечері. Але коли почала говорити – продовжити не змогла.

Хоча ніхто не знав про те, що трапилося, мене покликали помолитися над дитиною. Згодом я дізналася, що дитина була зцілена через ту молитву.

Улітку 1971 року поїхала на навчання до Лос-Анджелеса, Каліфорнія. Ходила там на молитовні зібрання, але ніколи нікому не прохопилася про дар зцілення. Господь Сам підтвердив мій дар зцілення двома пророцтвами.

Одного вечора на молитовній зустрічі в парафії св. Ангели Меріці мені випало сидіти біля священика з Англіканської Церкви, старшого чоловіка. Наприкінці зустрічі всі взялися за руки в молитві. Після молитви він звернувся до мене: «Сестро, я ніколи раніше не розмовляв з римо-католицькою монахинею, але маю слово знання для вас. Коли ми молилися, у мене було дуже сильне відчуття, що ви маєте дар зцілення, – і ви знаєте, що він у вас є, бо Господь говорив до вас у каплиці у Флориді».

Я відповіла: «Так, справді не можу це прийняти, бо належу до строгої конгрегації у Флориді», і я продовжувала називати йому всі причини.

Він просто глянув на мене і попросив: «Розкажіть мені, що трапилося в каплиці».

У голові промайнуло: «Звідки він знає? Я ж не говорила жодній людині». Затим розповіла йому, що сталося в каплиці, і пояснила, що просто не можу цього прийняти.

Він знову подивився на мене і порадив: «Ісус ніколи не буде вас примушувати. Він відкриває Свою волю, а ви вільні вибирати, чи слідувати за Ним, чи ні». Відтак повернувся і пішов.

Через кілька днів у храмі після Меси я розмовляла з людьми. Одна жінка підійшла до мене зі словами: «Сестро, я вас не знаю, але коли ви йшли до Причастя, Господь дав мені видіння: чергу людей, які йшли до вас. Господь наказав мені сказати, що кличе вас до великого служіння зцілення».

Незважаючи на те, що багато людей підтвердили слова Господа, сказані в каплиці в Тампі, я все ще відкидала Його запрошення до служіння зцілення.

Попередній запис

Зцілена і покликана

Наступний запис

Відвідини «Пророка»