КНИГИ ЧИ КНИГА?

Розгорніть будь-яке керівництво з історії літератури, в якому є розділ про Біблію; її найпоширенішим визначенням є зібрання поезії, легенд, фольклору, хронік, дидактичних писань. На перший погляд, так і є. Її творило багато поколінь людей, розділених століттями. Не всі імена ми знаємо, але кожен має свій особливий стиль. Одні висловлюються скупо, майже сухо, слова інших схожі на розпечену лаву. Тут і довгі переліки предків, і філіппіки проти можновладців, і молитви, і сказання. Біблія – це і радісний голос Любови з Пісні Пісень, і меланхолійний рефрен Еклезіяста: «Геть усе марнота». Майже кожен із родів і видів літератури, які сформувалися з найдавніших часів, міститься в Святому Письмі. І все ж це не дає нам права розглядати його як колекцію книг, які мирно вживаються собі на одній полиці під одною палітуркою, але внутрішньо не пов’язані між собою.

Якщо читати уважно, то можна відчути, що Біблії властива певна єдність, яка досягається не строгою архітектонікою, а іншим чином. Увесь строкатий конгломерат біблійної поезії і прози пронизують тоненькі, але надзвичайно міцні нитки, що чинять збірку книг однією цілісною Книгою. Роль цих об’єднавчих ниток, цього не відразу вловного каркасу відіграють наскрізні теми й образи, які час від часу наполегливо повторюються в найрізноманітніших контекстах.

Так, приміром, постійно присутня в Біблії тема «Заповіту», тобто союзу між людиною і Предвічним. Від давніх скотарів, які усвідомлювали, що вони перебувають під небесним проводом, до тої напівтемної кімнати, де в ніч Тайної вечері Ісус Назарянин уклав Новий Заповіт між Небом і Землею, протягнений один нерозривний ланцюг. Російський філософ Володимир Соловйов указував на важливість цієї ідеї Заповіту, що говорить про історичне і космічне покликання людини, якій судилося бути активним співучасником світового процесу.

Інший приклад. У Біблії вища воля завжди виступає в ролі ініціятора нових рухів, що зароджуються в історії. Ця воля кличе Авраама й Мойсея – праотців старозавітної спільноти; за небесним покликом, і часами супроти свого бажання, ідуть на проповідь пророки; покликанню Ісуса коряться майбутні апостоли, яким сказано: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ів. 15:16).

Грізним і загадковим символом постає в обох Заповітах пустеля, царство смерти. На її просторах відбувається боротьба добра і зла, зазнає випробувань віра народу, що його провадить Мойсей; з пустелі з’являється Іван Христитель, щоб звістити початок нової ери; у пустелі Ісус Христос проходить через спокуси, перш ніж іти до людей. І, врешті, в Об’явленні йдеться про жінку, зодягнену в сонце (уособлення Церкви), яка ховається в пустелі від переслідувань…

Можна навести й немало інших прикладів, що показують, як «працюють» у Біблії наскрізні теми. Завдяки їм складові елементи Книги виявляються не випадковими помпами, наче мілини в дельті ріки, а чимось вибудуваним, що підлягає єдиному замислу.

Творці давньоруських храмів спиралися на візантійські канони, але, зрештою, створили щось своє, нове. Ґете використовував легенди про чорнокнижника, але це ні на йоту не применшує оригінальности його «Фавста». Так само й укладачі Біблії, відштовхуючись від попередньої літератури й передань, утворили з цього матеріялу свій власний «біблійний світ». Християнство, приймаючи Біблію як Об’явлення, вважає її природу двоєдиною, боголюдською. Голос вічности звучить у Біблії, переломлюючись через свідомість і слово конкретних людей, пов’язаних із певними епохами, що відрізнялися темпераментом, долею, даруваннями. Вони писали, перебуваючи в лоні живої духовної традиції, і черпали свої барви з величезного резервуару цієї традиції.

Не зайво нагадати, що завжди знаходилися читачі, які з різною метою зловживали фразами, вирваними з біблійного контексту, ігноруючи його загальний сенс. Інші – через неправильне розуміння благочестя – щосили старалися обійти «гострі кути». А такі кути в Біблії є. Багатьох, приміром, може шокувати, що водночас із піднесеним ученням пророків і Євангелія в ній є розповіді про війни, жорстокість, людські пристрасті й пороки. Такі читачі хотіли б мати розбавлену, обтічну Біблію. Але тоді вона майже не мала б стосунку до реального життя з його муками і радощами, любов’ю і ненавистю, злетами і падіннями. Хто боїться всього цього, тому, можливо, навіть Шекспіра треба минати десятою дорогою.

Може здивувати, що в Біблії немає єдиного релігійно-естетичного кодексу. Але її позірний плюралізм зумовлений тим, що вона показує ріст людського духа перед вищою тайною буття, яка відкривається поступово. Кожний етап цього становлення відображає певний рівень, позначений рисами недосконалости. Й лише Євангеліє височіє над цілим Писанням, немов сяюча вершина над грядою гір. До нього сходяться і через нього осмислюються всі основні лінії обох Заповітів.

Попередній запис

БІБЛІЯ І СВІТОВА КУЛЬТУРА

Наступний запис

МОВА БІБЛІЇ