Коли хочеш “схопити” дар молитви

Коли Бог особливим чином втручається в наше життя, ми стаємо иншими людьми. Можемо, наприклад, досвідчувати легкість перебування на молитві, адорації Пресвятих Дарів, розважанні, а також певну легкість у прийнятті зречень, що торкаються наших щоденних опор.

Якою повинна бути найбільш правильна постава щодо такого стану? Хоча це й звучить парадоксально, слід його боятися. Небезпечні всілякі ситуації, які провадять до привласнення того, що по суті не є нашим. Легкість молитви – дар, даний нам Богом на певний час і відповідно до Його визначеного плану. Коли пробуємо спертися на неї, можемо змарнувати цей дар.

Про це говорить св. Іван від Хреста, підкреслюючи, що, коли Святий Дух приходить до душі і наповнює її Своєю делікатною дією, головною помилкою є спроба утримати цей стан у собі, “схопити” Божу дію і перетворити її на свою власність[1].

Жодні дари і ласки, навіть піднесені й духовні, не можуть бути нашою правдивою опорою. Побудоване на релігійних практиках відчуття безпеки – ілюзія, адже жодні практики не гарантують, що ми перебуваємо на потрібній духовній дорозі, а тому не становлять реальної опори. Її може дати тільки Господь – Податель усіляких дарів. Якщо віримо в Його дари, а не в самого Подателя, відокремлений від Бога дар стає тільки ілюзією, як і дар молитви.

Помітивши хибність своєї постави, найкраще сказати так: “Тільки Ти єдиний, Господи, можеш чинити, щоб я й надалі міг із легкістю молитися, адорувати Тебе в Пресвятих Дарах чи роздумувати про Тебе. Натомість це чудо вислизне з моїх рук, коли спробую його схопити. Тільки Ти можеш так учинити, щоб не було в мені хтивості людських опор і нечистоти щодо Твоїх дарів”.

Магічне ставлення до Божих дарів

Відповідно до зростання в нас віри росте також усвідомлення, що це Бог, Творець і Спаситель, невтомно обсипає нас Своїми дарами – як природними, так і надприродними. Теоретично ми знаємо про це, але насправді живемо так, ніби Того, хто нас обдаровує, не існує.

Привласнюючи собі Божі дари, можемо унеможливити всі наступні обдарування Господа. Тому Він мусить задля нашого ж добра чинити опір нашій гордині (Як. 4:6).

Такі духовні Божі дари, як обітниці, також залежать від нашої співпраці з благодаттю. Як же часто ми спираємося на Божі слова в магічний спосіб, припускаючи, що вони можуть бути для нас опорою самі в собі, незалежно від нашої духовної ситуації! Проте, хоча Господь є постійно вірним у Своїй волі спасіння людини, Його обітниці можуть не здійснитися внаслідок нашої невірности.

Над наведеним у Старому Заповіті прикладі такої постави розмірковує св. Іван від Хреста в “Дорозі на гору Кармель”. Покликаючись на першу книгу Царів, він пише, як Бог розгнівався на священика Елі й не виконав обітниці, даної його родині: “Священича служба полягала на відданні Богові пошани і слави, і з цією метою Господь пообіцяв її його отцеві навіки, щоби не розтратити повинності. Проте, коли згасло старання Елі в прославленні Бога (бо, як сам Господь скаржиться, він більше почитав своїх синів, ніж Бога, покриваючи гріхи синів, щоби їм не було соромно), згасла також обітниця, яка тривала повіки, якщо би продовжувалося ревне служіння”[2].

Цей фрагмент виразно свідчить, якими ілюзорними можуть бути духовні опори, якщо приймаємо фальшиву поставу стосовно Бога. Священик Елі зловживав Божим даром, не співпрацював із благодаттю так, як належить, і тому Господь відкликав Свою обітницю. І ми можемо змарнувати дар, яким є Божа обітниця, внаслідок забуття Того, котрий нас обдарував, і через брак необхідної співпраці з благодаттю, що Бог уділяє завжди для більшої Своєї слави.

Зло, що випливає з відокремлення дару від Подателя

Як часто з’являється в нас прагнення стати “немов Боги” (Бут. 3:5), панувати над собою і своїм життям. Якщо підпадаємо під цю спокусу, хочемо спертися на те, чим володіємо, а радше на те, що собі привласнюємо. Прагнемо жити так, наче ми щось маємо, на що можемо спертися, хоча насправді не маємо нічого і, окрім Бога, не можемо ні на кого спертися.

Можна сказати, що ми є невільниками прийняття такої дійсности, мовби Бога не існує. Не бачимо пронизуючої світ присутности нашого Господа, а все, з чим щоденно зіштовхуємося, видається нам таким реальним і конкретним, ніби саме в собі могло бути опорою. Так мало місця в нашому житті займає контакт із Богом, і так сильно поглинають нас речі цього світу…

Кожної хвилини життя ми користаємо з Божого милосердя, не виявляючи Творцеві належної вдячности. Не треба далеко іти за підтвердженнями. Хто дякує Богові за те, що може дихати? Чи за те, що ходить? Що може думати і розмовляти? Це домінантні речі, але чи дякуємо за них? Може, користаємо з цих дарів, взагалі не думаючи про їх Подателя? Тобто спираємося на самі дари, а не на Того, хто нам їх подарував. Відтак, не маємо достатньої віри. Брак віри і вдячности – це ознака того, що до певної міри ми поневолені злом, яке в нас існує.

Наша воля часто така слабка, що варто засумніватися, чи справді ми маємо добру волю і не хочемо спиратися на речі цього світу, чи дійсно хочемо молитися і перебувати в присутності Бога. Може, цього “хочу” в нас замало? Може, недостатньо фактично спертися на Господа, Подателя всіляких дарів… Може, насправді ти не хочеш спертися на Нього, а твій гріх полягає в тому, що хочеш бути як Бог – собі господарем.

Коли Бог поступово очищає нас від омани й освітлює Своєю благодаттю, ми можемо щораз виразніше бачити свою невірність. Не треба боятися тих моментів, коли Господь відкриває нам нашу запродання в неволю оманливих опор і гріхів. Правдиву небезпеку становлять такі ситуації, коли, привласнюючи дари, не звертаємося до Ісуса Христа, бо маємо враження, що ми вже є вільними і що Бог нам не потрібний. Людина, яка бачить власне рабство, повинна відразу бігти до Спасителя, щоби скористатися з випрошеної Ним на хресті благодаті визволення і біля Його стіп складати всі свої ілюзії і спокуси.

Міражі опор

Неустанно нас обдаровуючи і заливаючи Своєю благодаттю, Господь очікує від нас постави віри. Водночас такі Божі риси, як постійність і витривалість, ми приписуємо отриманим від Бога дарам і на них, а не на самому Господеві, будуємо своє почуття безпеки, на них спираємося. Уповання на дари, відірвані від Божественного Подателя, породжує гордість, що випливає з ілюзії самодостатности. Коли ілюзія розвіється, невблаганним стане пронизливе розчарування.

Це нагадує втомлену людину, яка намагається відпочити в кріслі-міражі чи голографічному образі крісла. Хоча для її відчуттів такі меблі мають вигляд реальности, фактично вони не існують. І це стає зрозумілим у момент, коли людина пробує туди вмоститися. Тоді вона зазнає омани – перевертається і, замість відпочинку, боляче падає.

Magnifikat говорить, що Бог противиться гордині великих людей. Вони будують свою велич на різноманітних Божих дарах, в яких тонуть. Справжньою є велич, побудована на самому Господі. Тут, на землі, всі Його дари, за винятком духовних, ми будемо змушені втратити. У хвилини смерті станемо перед Богом нагими, вивільненими від усіх людських опор, відданими тільки Його милосердю.


[1] Темна ніч, 1, 9, 6.

[2] Книга II, р. 20, с. 4.

Попередній запис

1 ІЛЮЗОРНІСТЬ ОПОРИ НА ВЛАСНУ ДОСКОНАЛІСТЬ

Наступний запис

2 ЗАМАСКОВАНЕ ФАРИСЕЙСТВО