Конференція на футбольному полі

Батькова мандрівка до тверезості була дверима, через які Господь Ісус привів мене до глибокої особистої зустрічі з Ним. Неодноразово протягом років я думав про те, яким чином найбільша слабкість нашого батька, те джерело родового рабства і розбиття, в якому ми зростали, була саме тією річчю, яку використав Господь, щоб привести нас до глибших стосунків із Ним.

Моя мама попросила мене виступити на похороні батька. Коли я розмірковував над тими багатьма досягненнями, які ми виокремили з життя батька, – військові нагороди, одержані за героїчну службу під час Другої світової війни, його успіхи в бізнесі і громадському управлінні, – то зрозумів, що найбільш плідні, вагомі досягнення прийшли не від його успіхів, а від його невдач. Найцінніша і найвагоміша спадщина, яку батько залишив нам, народилася з руїни.

Коли батько зрештою визнав своє безсилля, усе почало змінюватися. Рішення здатися, той момент, коли він відкрито визнав, що його життя стало некерованим і що він учинив жахливий безлад у своєму житті, є саме тим моментом, в якому Господь почав відігравати головну роль. Ми всі поступово почали визнавати реальність власного відчайдушного стану. Ми зіткнулися з чимось таким, що перевищувало наші сили, – з родовими демонами, які впродовж тривалого часу впливали на нас.

Саме там, посеред руїни, я почав досліджувати пробудження власної віри. Пригадую, як було лячно, коли ми всі почали відкрито говорити про вплив алкогольної залежності на наше життя. Як більшість сімей, де є узалежнений, ми провели роки, заперечуючи і приховуючи правду про себе. Визнати те, що ми хворі, тобто глибоко уражені спотвореним, нездоровим сприйняттям дійсності, було нелегко. Це страшно, спантеличуюче і принизливо, особливо коли тобі сімнадцять.

Було пряме співвідношення між моїм особистим пережиттям руйнування і посиленням молитви та шукання Бога. До того моменту життя я молився від випадку до випадку і, головним чином, за речі, які хотів мати, – успіх у спортивних змаганнях, допомогу в здачі екзаменів і щось на зразок мотоцикла чи пари кросівок. Молитва була поверховою, бо саме таким у ті часи було моє життя. Зустріч із правдою про нашу співзалежність занурила мене в глибину. Я відчував, як Його світло починає просвітлювати мене, і мені не подобалося те, що я бачив. Та переміна, яку ми переживали, як сім’я, стосувалася не лише тата і його проблеми. Ми всі ходили в темряві, а тепер Господь кликав нас до Свого світла.

У ті хвилини відчаю я почав шукати відповіді на серйозніші запитання життя: Хто я? Чому я тут? Звідки прийшов? Чи є якась більша мета в моєму житті? Куди прямую? У свої вісімнадцять я не міг відповісти на більшість із тих запитань. Фактично аж до цього моменту в моєму житті такі запитання навіть не спадали мені на думку. Більшість своїх підліткових років я витратив на апробацію обмежень. Я знав, що тепер усе має змінитися. Впродовж процесу лікування від мене, як і від тата, вимагалося дослідити і провести моральну «інвентаризацію» свого життя. Та пошукова робота привела мене до усвідомлення, що моє життя насправді не має мети.

Під час цього періоду сестри час від часу заохочували мене молитися, читати Біблію і просити Святого Духа взяти контроль над моїм життям. Одного дня моя сестра Діна подзвонила, щоб запросити мене піти разом із нею на, як вона називала, «харизматичну» Месу, яка мала служитися в місцевій парафії наступного вівторка ввечері. Піти на Службу Божу в будній день видавалося мені дивною справою, але що таке харизматична Меса? Вона сказала, що насправді не може цього пояснити, але запевнила, що мені сподобається і що це мені допоможе. Я погодився піти з нею.

Моє пережиття Меси не було чимось особливим, але, однак, пам’ятним. Перше, що я помітив, – це те, що я там єдиний хлопець такого віку і що із сотні присутніх більшість складали жінки середнього віку або старші. Друге, що впало в очі, була та свобода, з якою вони виявляли себе, поклоняючись Богу. Вони підносили руки, багато всміхалися і досить часто проголошували «Слава Господу!». Усе це трохи бентежило, але я з усіх сил намагався також прославляти Бога.

Коли Меса закінчилась, чоловік, який вів музичне служіння, підвівся і сказав, що залишилося одне вільне місце в автобусі для поїздки на Національну харизматичну конференцію, що мала відбутися пізніше того літа в Університеті м. Нотр Дама. Моя сестра відразу ж обернулася до мене і сказала: «Це місце для тебе!». Вона ніколи там не була, але чула, що цю конференцію відвідують тисячі людей, що там надихаючі провідники і відбуваються зцілення та чудеса. Усе це, як на мене, здавалося деяким перебільшенням, але ідея відвідання конференцій на футбольному полі в Нотр Дамі відкривала справжні можливості. Через два місяці я їхав в автобусі, що прямував до Саут Бенда на конференцію разом зі ще двома чи трьома чоловіками та приблизно сорока жінками. Ця конференція не була схожа на жодну іншу релігійну чи церковну подію, в якій коли-небудь доводилося брати участь. У спекотний серпневий вечір на футбольному стадіоні зібралося майже 35 тисяч людей. Ніколи не забуду сили ентузіазму і радісного поклоніння. Усі, чоловіки та жінки, співали з усього серця і підносили руки на прославу Бога. Я ніколи не бачив так багато священиків в одному місці; їх було десь 250, зібраних на платформі стадіону, і вони повністю з’єдналися в радісній святковій хвалі.

Одне я знав напевно – ці люди мають щось таке, чого в мене нема. Їх відрізняли радість, свобода виявлення і свідомі особисті взаємини з Ісусом. У центрі поклоніння, проповіді, свідчень і загальної бесіди була Особа Ісуса. Люди говорили про Нього так, ніби Його знали. Для них Він був живий Ісус, Той, Хто діє в їхньому житті, а пізнання Його повністю це життя перемінило.

Завдяки пережитому в сім’ї з батьком і допомозі сестер я відчув смак реальної присутності й сили Ісуса. Я знав, що Він кличе мене і що я вже почав зазнавати переміни у своєму житті, але мені хотілося більшого. Я не знав точно, чого саме чи як це одержати, але я просто знав, що хочу цього. Пізніше вночі я розповів своєму сусідові по кімнаті, який уже не раз бував на таких конференціях, наскільки це різниться від мого попереднього досвіду, і що я справді прагну знати Ісуса так, як знають Його інші. Він засміявся і порадив не хвилюватися, тому що всі, хто приходить на такі заходи з відкритим серцем, ідуть звідти, зустрівши Ісуса в силі Святого Духа. Він сказав мені заспокоїтися і дозволити Господу вести мене в ці вихідні.

Наступний день приніс зовсім інший досвід. Це був день навчання. Семінари і конференції, які я відвідав, були наче хірургічними операціями на серці і мозку. Проповіді, які я чув у той день, широко відкривали мої серце і розум. Слова проповідників, наче лазером, розсікали мене, оголюючи стан мого серця. Я ніколи не чув, щоб Слово Боже проповідувалося з такою силою, ясністю, могутністю і доречністю. Я буквально відчував, як сила Духа торкається мене, підтверджуючи промовлені слова, викликаючи в мені спрагу чути більше.

Під час післяобіднього семінару слова Франсіса Мартіна і відомого протестантського проповідника на ім’я Ерн Бакстер приголомшили мене. Вони проповідували про смирення Ісуса, Його страсті, смерть і Воскресіння, а також про красу, силу і велич життя Воскреслого. Ще до закінчення проповіді я був скрушений. Дух покаяння зійшов на мене, всередині зароджувався покаяльний плач. У світлі смерті Ісуса на хресті я побачив стан свого серця. Я побачив наслідки своїх гріхів. Моє серце здавалося малим і виснаженим, затверділим від бунту і байдужості стосовно Бога. Так довго я не зважав на Бога, прагнучи гріхів плоті, поблажливості до себе, непокори, схвалення друзів.

Я відчував таку вину, що не добув до кінця і пішов шукати священика, щоб висповідатись. Упродовж років я ходив до сповіді по потребі, але ніколи насправді не зустрічався з правдою мого особистого бунту проти Бога і моєї відмови виконувати Його заповіді. Того дня все було інакше. Моя самовпевненість перед Богом вилилася в море сліз через те, що не зумів дати Йому того, на що Він заслуговував – мою любов, вірність і довіру. Отже, багато з того, що я робив у житті, прийшло мені на пам’ять у той післяобідній час, і я все це поклав біля ніг Ісуса, Який був там для мене в особі доброго, милостивого священика.

Попередній запис

«Тримайся Мого Слова...»

Наступний запис

Зустріч з Ісусом