Коротка мить щастя

Отак будуть останні першими, а перші останніми! Мт. 20:16

У дитинстві я не любила тривалих церковних відправ і добре запам’ятала слова бабусі, яка, не втримавшись, якось втрутилася в наше з матір’ю конфліктне ранішнє збирання до храму: «Не руш її! Господу не треба насильної об’яви. Не роби гріха!» Після того мати більше не змушувала мене ходити до церкви, а я зітхнула з полегшенням. Але в голові звучали й інші слова бабусі: «Колись ти сама захочеш піти і незчуєшся, як довге стояння в домі Господа перетвориться на коротку мить щастя». Я думала, що до того моменту ще дуже багато часу, і скептично поставилася до мудрих слів моєї бабці. Кажуть, на Різдво трапляються дива, але тільки з тими, хто в них вірить. Не знаю, чи то я вірила в щось, чи Бог відчув мою потребу в диві, проте того дня кардинально змінив увесь мій світогляд. Напередодні святвечора разом зі своїми родичами ми мали поїхати до міста, аби купити мені омріяний телефон. Я так довго чекала, коли назбирається потрібна сума і я зможу купити його, що останній тиждень жила лише думкою про бажану покупку. Лягла спати звечора, що бувало зі мною рідко, вкрилася з головою теплою ковдрою і подумки малювала картину, як завтра триматиму в руках новенький телефон. З цією думкою і заснула. На ранок прокинулася з нестерпним головним болем і високою температурою, хоча ще вчора почувалася чудово. Звісно, про поїздку не могло бути й мови. Засмучено дивилася у вікно, як виїжджає з подвір’я наше стареньке авто без мене. Я була ображеною на весь світ, у голові звучали різні думки, звинувачувала Господа в усіх своїх невдачах. Упавши на ліжко, з відчаю почала ридати, доки мого плачу не порушив телефонний дзвінок. Витерши сльози, почула стурбований голос матері: «Сталася страшна аварія. Ми всі в лікарні». Ці слова розділили моє життя на «до» і «після». Я раптом упала на коліна і почала ревно молитися. Говорила все, що відчувала, благала Господа пробачити мою сліпоту й байдужість, дякувала за те, що врятував мене, вберіг від такої трагедії.

Того дня все закінчилося погано. Мати й батько відбулися кількома пораненнями і сильним переляком, а от бабуся померла…

З того моменту я переосмислила все своє життя, зрозуміла, що Бог подарував мені можливість виправитися і зробити так, щоб моя віра була сильнішою. Тож тепер мені не потрібні модні смартфони й дорогі речі, і я більше дякую Господу, аніж прошу про щось. Хоча ні, інколи прошу передати моїй бабусі одну річ. Я дуже хочу, аби вона знала, що тепер перебування в церкві для мене не тортури, а коротка мить щастя…

Галя.

Попередній запис

Не порушити обіцянки

Наступний запис

Прозріння