Краса Сповіді

Регулярна Сповідь дала мені можливість по-новому оцінити це Таїнство. Я часто запитую себе, чому сьогодні люди не йдуть до Сповіді частіше. Не може бути, щоб ми менше грішили. Невже ми втратили розуміння Таїнства Примирення, тому що більше не усвідомлюємо, наскільки жахливим є гріх? Чи ми більше не цінуємо страждань і смерті Ісуса, Який помер за нас? Чи більше не усвідомлюємо, що все, що маємо робити, – це проголошувати заслуги Його страждання, тобто сповідатися у своїх гріхах і уповати на Його милість?

Набагато легше осягати святість, коли можемо регулярно приходити до Ісуса в цьому Таїнстві. Це прекрасне духовне потішення і нагадування про велику любов Ісуса, – мати змогу прийти до священика і почути ті великі слова: «Прощаються тобі гріхи». Допоки ми робимо зусилля уникати гріха, знаємо, що в Таїнстві Примирення ми очищаємося і можемо все починати наново.

Коли думаю про те, як ми боремося з гріхом, часто пригадую Ісуса по дорозі на Голгофу. Він часто падав, але завжди знову вставав. Саме таким є наше покликання – постійно змагатися за святість.

Змагатися за святість означає прийняти, що хоч я слабкий і знову згрішу, я повинен встати і йти далі. Для мене, як для католички, немає кращого способу заявити про своє бажання святості, ніж прийти до Ісуса, просячи Його пробачити мені і дати благодать, щоб іти далі.

Через те, що часто приймаю Таїнство Примирення, Господь приводить до мене людей. Вони приходять поговорити про своє внутрішнє життя, про моральні проблеми, які мають.

Одного разу, коли я подорожувала літаком, до мене підійшов стюард і запитав, чи можна поговорити зі мною. Я назву його Артуром, хоча це не його справжнє ім’я.

Артур розповів мені, що він католик і ходить щонеділі на Месу, але в нього є дуже серйозна моральна проблема. Він боїться піти до Сповіді. Він не був на Сповіді десять років. Він боїться говорити зі священиком, тому що десять років тому під час Сповіді пережив негативний досвід.

Він дуже детально розповів, у чому полягала його проблема. Завершуючи свою історію, зі слізьми в очах сказав: «Сестро, я не знаю, що робити. Мені страшно. Я знаю, що йду до пекла. Я роблю все, що можу, щоб виправити те, що чиню неправильно, але, здається, я не в змозі це сам подолати».

Я подивилася на нього і порадила: «Знаєш, Артуре, тобі не треба заходити в сповідальницю, щоб посповідатися». І розповіла йому, як сама розуміла це Таїнство.

Він завагався: «Але я не знаю, як сповідатися. Я не ходив до Сповіді багато років».

Та я наполягала: «Ось ти посповідався мені, але я не священик і не можу дати тобі розрішення. Але те, що ти розповів мені, слід піти і сказати священикові».

Він здивувався: «Ви так сповідаєтеся?» Ця розмова наштовхнула мене на думку, що багато людей не йде до Сповіді просто тому, що вони забули, як це робиться, а не тому, що не хочуть іти. Люди відчувають, що священик буде думати про них погано, якщо вони прийдуть за прощенням, не знаючи навіть, як це робити.

Я взяла Артура за руку і сказала: «Я помолюся за тебе і попрошу Ісуса дати тобі відвагу. А потім потурбуюся про священика для тебе».

Коли ми разом почали молитися, Господь дав мені два видіння, які як для мого життя, так і для життя Артура, були дуже промовистими.

У першому видінні я побачила Артура, схопленого в сітку, так, ніби хтось накинув її на нього і полонив. Потім я побачила, що підходить чоловік, знімає ту сітку і випускає його. Сітка символізувала гріх. Чоловік, який зняв сітку, був священик, якого Бог використовує, щоб дати нам реальний доказ прощення і зцілення.

У другому видінні я побачила чоловіка біля айсберга. Він тримав малий льодоруб і невпинно ламав кригу айсберга, і врешті-решт той пішов під воду. Чоловік був дуже задоволений. Принаймні він багато потрудився. Він перестав працювати, але коли озирнувся, то побачив, що айсберг знову піднявся над водою.

Господь показав мені, що Артур робить учинки, щоб надолужити Богові за гріх. Він намагається довести Богові, що любить Його і що він справді щирий, чинячи різні добрі справи. Артур намагається очиститися від гріха і подолати власну гріховність без Божої допомоги.

Артурові було важко прийняти, що Ісус пробачить йому. Він не міг зрозуміти, що Ісус приходить, щоб спасти грішників, а не праведних.

Я пояснила йому, що Таїнство Примирення служить не просто для стирання уже вчинених гріхів, але що благодать Таїнства дає можливість людям подолати свою гріховну природу.

Під час нашої бесіди я зрозуміла, що, чим більше сповідаюся, тим менше впадаю в гріхи. Таїнство Примирення дає мені надію на Боже Милосердя і силу протистояти спокусам.

Там і тоді, на борту літака, Артур зробив постанову: «Сестро, ви знайдіть священика, і я піду до Сповіді». І після десятирічної перерви він пішов до Сповіді. Священик був співчутливий і зміг увести його в правдиве покаяння і справжнє пережиття навернення.

Через три місяці я зустрілася з тим молодим чоловіком. Він розповів мені, що ходить тепер до Сповіді майже щотижня. І додав: «Знаєте, сестро, до мене все ще приходять спокуси, але я ще ні разу не повернувся до того гріха. Бог навчив мене, що спокуса не є гріхом і що я можу знову прийти до Нього й отримати силу для подолання гріха. Я дякую вам за науку, що Ісус – не суворий Суддя, але милостивий, і що Він чекає мене, щоб обняти і прийняти назад як блудного сина».

Говорячи про гріх, покаяння і духовне зростання, ми повинні усвідомлювати, що злий має дуже витончену зброю, яку використовує, щоб знеохотити душі в їхньому шуканні Бога. Тією зброєю є почуття вини.

Існує така річ, як здорове почуття вини. Коли ми зробили щось неправильно і почуваємося себе винними, то це наша совість докоряє нам. Ось як ми знаємо, що треба йти сповідатися і каятися.

Але над головами деяких людей тяжіє жахливе почуття вини навіть після того, як вони посповідаються. Це обкрадає їхню радість у Господі і одержання Божого прощення в особистий і усвідомлений спосіб. Неспроможність простити собі – це гордість.

Коли ми йдемо до Сповіді, ми усвідомлюємо, що впали, але Ісус пробачає нам. У тому краса нашого доброго і співчутливого Бога. Як говорить св. Павло, «Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5:8). Це означає, що Він любить нас, навіть коли ми в гріху.

Одна з моїх улюблених біблійних історій розповідає про Петра, який говорить Ісусові: «Я ніколи не зречуся Тебе. Я ніколи не залишу Тебе» (Мр. 14:29-31). Ісус, Який знає нас дуже добре, відповів йому: «Перше ніж заспіває півень двічі, відречешся ти тричі від Мене!».

Це правда, що Петро відрікся Господа, але коли Господь подивився на нього, він розкаявся і гірко оплакував свій гріх (Мр. 14:72).

Але Петро пробачив собі. Якщо б він не пробачив, то не зміг би взятися за дане Господом завдання вести своїх братів і зміцнювати їх. Різниця між Петром і Юдою полягала в здатності Петра сказати: «Так, я згрішив і відрікся свого Вчителя, але Він пробачив мені». Юда не міг простити собі і не міг прийняти Божого прощення.

Ми не повинні дозволити почуттю вини прибивати нас до землі. Воно не повинне доводити нас до занепаду духа чи депресії. Нам треба впокоритися і сказати: «Ісусе, я знову це зробив; будь ласка, пробач мені», а тоді встати й іти далі.

Попередній запис

Що відбувається, коли молимося

Наступний запис

Що робити на молитві