Краще добре, ніж бездоганно

Багато людей страждають від перфекціонізму. Ми хочемо все зробити досконало і стати досконалими людьми. Слово «досконалий» (нім. «perfekt») походить від латинського «perficere», що означає закінчити щось, виконати. Коли думаємо про досконалість, то вважаємо, що це означає діяти безпомилково, бути бездоганним у всьому. Ми вже завершили працю над своїм розвитком, стали ідеальними у своїх очах. Тепер ми навіть не знаємо, що таке помилка. Однак якщо людина хоче бути досконалою, то переступатиме свою міру. Тому що як люди, ми будемо завжди недосконалими, ми завжди перебуватимемо в дорозі до вдосконалення. В людині завжди буде місце для все більшого зросту.

Потреба в ідеальному образі пов’язана з тим, що людина прагне будь-якими засобами уникнути помилок, за які інші її критикуватимуть. Часто перфекціонізм – це страх бути відкинутим іншими людьми, невизнаним, зневаженим. У розмові з людьми я часто чую скарги на те, що у своєму дитинстві вони найчастіше відчували, що не відповідають ідеалові. Це основне почуття з дитинства дуже неприємне. Щоби його заглушити, людина намагається бути досконалою та не допускати жодної помилки. Однак досвід свідчить про те, що досконалість – не людська риса, а помилка – наша постійна вчителька життя. Отак і живе перфекціоніст – у постійному страху не відповісти належним чином на власні вимоги. Відтак це стає страхом власного знецінення. А якщо людина відчуває, що не має цінности, то починає доводити протилежне зовнішніми вчинками, щоби показати іншим та самому собі, що я – добрий і вартий любови. Однак ідеаліста неможливо задовольнити. Він ніколи не досягнете почуття власної гідности, якого хоче досягнути з допомогою перфекціонізму. Мало того – він ніколи не знайде бажаного запевнення своєї досконалости від зовнішнього світу.

Перфекціонізм може стосуватися дуже різних речей. Насамперед – зовнішнього вигляду людини, звісно, – без жодної вади. Або, наприклад, спортивних досягнень. Якщо ідеаліст не має великого таланту до спорту, то він навіть не починає цієї справи, щоби не зазнати невдачі. Він або занурюється в це заняття з головою, доводячи всім свою досконалість, або не береться за це взагалі. Наступна форма перфекціонізму стосується почуттів людини. Ідеаліст ніколи не задоволений сам собою, тому що не вміє контролювати своїх почуттів. Він хотів би, звісно, виглядати привітно, доброзичливо, спокійно, однак йому це не завжди вдається. Тоді для досягнення такої мети він чинить насилля над собою, та, на жаль, досягає лише протилежного результату. Замість того, щоби випромінювати дружелюбність та доброту, він виливає на ближніх агресивність та впертість. Часто ця агресія пасивна і ховається за усміхненим зовнішнім виглядом. Якщо вказати перфекціоністу на його помилку, він вибухне емоціями, втратить самовладання і виглядатиме вже далеко не ідеально. Ще один тип перфекціонізму не пропустить людям жодного неправильного слова. Тоді вони починають повчати інших у довгих розмовах і дискусіях про те, що треба робити, а що – ні. Вони не можуть навіть спокійно сидіти на концерті, тому що почують фальшиву ноту чи побачать невідповідну гру актора. Ці люди плекають надмірні очікування від себе та від інших людей. Вони бажають створити ідеальну сім’ю, сформувати ідеальну робочу команду і т. д. Однак своїми ідеальними вимогами вони ніколи не досягнуть успіху ні в родині, ні на роботі.

Перфекціонізм стає примусом, коли людина дуже концентрується на помилках. Тоді навіть важко працювати у звичному порядку, а треба перевірити все ще кілька разів і постійно все контролювати. Це призводить до сповільнення роботи та до зменшення результатів праці. Так формується замкнуте коло: що успішнішою намагається стати людина, то меншого успіху зазнає. Людина прагне досягнути успішних результатів, а зазнає невдачі. Це і є основним застереженням психології: що більше ми намагаємося щось контролювати, то менше воно піддається контролю.

Я знайомий з одним урядовцем у міській раді, який завжди намагався все чинити досконало і досконало виглядати. Він з надзвичайною точністю заповняв документи та формуляри. Однак це призвело до того, що він допізна засиджувався на робочому місці. Тож вийшло так, що він завдавав шкоди самому собі, а окрім того шкодив всьому управлінню. Він з такою наполегливістю та задоволенням робив дрібні, непотрібні речі, що для великих, важливих і термінових справ йому не вистачало ні часу, ні сил.

Люди, які панічно намагаються контролювати все своє життя, намагаються все тримати у своїх руках і вже не бачать міри у своєму контролі. П’ять разів на вечір вони йдуть перевіряти, чи зачинені двері, чи вони справді зачинені. Потім стільки ж разів дивляться на кухонну плиту, чи там нічого не горить. Така надмірність призводить до того, що люди марнують власне життя, вкладаючи стільки своєї життєвої енергії в непотрібні речі. Шкода, але вони навіть не уявляють, що таке спокій.

За бажанням контролювати всіх і все насправді прихований глибинний страх. Це зовсім не страх, що крізь незачинені на ніч двері ввірвуться грабіжники, чи щось загориться серед ночі на невимкненій газовій плиті. Це найперше страх провини. Людина прагне мати чисту незаплямовану репутацію. Однак цей ідеал надто високий, щоби його досягнути. Тож і намагання бути абсолютно непомильним, абсолютно чесним, справедливим, милосердним, дружелюбним – це насамперед надмірні вимоги до самого себе.

Той, хто налаштований на ідеальний результат, блокує сам себе у своїй праці. Таких результатів просто неможливо досягнути. Одна молода жінка не могла дописати свою докторську працю, тому що постійно виправляла вже написане. Інші працюють над своєю дисциплінованістю і формуванням свого життя так, що дивляться тільки на високі авторитети і тягнуться до них. Однак у праці над собою вони не просуваються вперед, тому що хочуть забагато. Ісус говорить про цей вид перфекціонізму у Святому Письмі: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства» (Лк. 9:62). Той, хто постійно оглядається на те, чи його праця приносить глибокі та добрі плоди, найчастіше досягне протилежного. Якщо орач постійно оглядається назад, то його борозна стає кривою. Тому варто залишити минуле в минулому і звернути свою увагу на те, що відбувається тут і тепер.

Перфекціоністи потерпають самі від себе. Однак вони спричиняють страждання й іншим людям, спрямовуючи на них свої ідеальні вимоги. Вони мусять викрити кожну помилку іншої людини. Коли йдуть до лікаря, то цікавляться не так своїми ранами та болячками, як правильністю лікарських дій та приписів. Вони можуть дивитися на свого терапевта нереалістичним поглядом. Іноді вимагають від своїх лікарів чи духовних наставників божественного способу поведінки та нелюдських здібностей. А позаяк їм знову і знову зустрічаються недосконалі люди, схильні до помилок, то вони змушені ходити від одного лікаря до іншого, від одного духовного наставника до іншого. Ніхто з людей не здатний виконати їхні вимоги та відповісти на їхні очікування, тому що глибоко в душі вони носять це глибинне відчуття невідповідности стандартам. Тому ні лікареві, ні священику не можна потрапляти в цю пастку. Вони повинні усвідомлювати свою обмеженість, а тоді заохочувати свого пацієнта до терпеливости та мужности примиритися зі своїми обмеженнями.

Все ж у прагненні ідеально виконати якусь працю приховані і позитивні моменти: людина відмінно виконує своє завдання. Вона бачить, що може бути доброю. Вона незадоволена собою, якщо виконує те чи інше завдання будь-як. Тут важливо віднайти оптимальний вихід. Якщо зауважуємо в собі нотки перфекціонізму, то поставмося до себе з милосердям та розумінням. А тоді поступово та спокійно визволяймося від нього.

Деякі ідеалісти прагнуть ще й ідеально позбуватися свого перфекціонізму. Однак і це їм не вдасться. Все, що я можу, – це обмежити свій префекціонізм, сприймати його з гумором. Я допускаю його, знаю, що він у мене є. Однак сьогодні я не піду за його правилами. Наприклад, я зауважую, що хочу бути таким ідеальним, як Бог, і усвідомлюю, що це справді неможливо. Дозволяю собі бути людиною. У певній ситуації можу сказати: так, я бачу, що це мій перфекціонізм чинить на мене свій тиск. Та я йому не піддамся. Сьогодні я не намагатимусь виконати це завдання як надлюдина, а зроблю все, що від мене залежить.

Ми повинні не знищувати свій перфекціонізм, а перетворювати його в доброчинність. Достатньо того, що я бажаю добра людям і намагаюся це добро практикувати у своєму житті. Німецьке слово «добре» (нім. «gut») походить від слів «поєднати, пристосувати» (нім. «zusammenfügen, zupassen»). Тобто людина пристосувалася в певному середовищі, творячи добро, влилася в потреби людей, стала потрібною. Це слово взяте з будівельної лексикології. Щось вписується в певному будівництві, підтримує цю будівлю, входить у неї. Ідеальний камінь ніколи не впишеться в тій будівлі, де все інше каміння неідеальне. Він буде сильно відрізнятися і вважатиме себе чимось особливим. Достатньо просто бути добрим каменем, а не найкращим. Ідеальна людина не вписується в жодну спільноту. Вона ніколи не задоволена собою, плекає надто високі вимоги насамперед до себе, і таким чином випадає за певні «рамки». Позаяк вона не вписується в будівництво спільноти. Натомість добре каміння так формує будівлю, що вона стає міцною і потрібною для всіх.

У людську душу вписане бажання бути добрим та світла туга за всяким добром. Добро – це протилежна якість до зла. Добро і зло – це моральні категорії. Однак якщо говорити з огляду на мову, то добро і зло – це не тільки моральні якості, а й правильна чи неправильна міра людини. Засоби німецької мови зображають «добро» в тому, що вписується в певну спільноту. Тобто можна сказати: добро – це відповідність мірі. Слово «злий» (нім. «bose») колись означало «надутий, набряклий». Тобто, йдеться про надмірність, невідповідність. Людина надуває свій образ, бо незадоволена тим, якою насправді є. Хоче виглядати кращою, ніж вона є.

Греки пов’язали добро і зло в іншому значенні. Добро для греків – це насамперед краса. Вони навіть так кажуть: kalos kai agathos, тобто гарний і добрий. Також вони перекладають те слово, з яким Бог закінчив справу творіння світу, як «гарно». Бог побачив, що все було гарним. Тому «гарно» для них відповідає правильній мірі. Протилежним грецьким терміном до цього є kakos. Він означає не лише «злий» та «поганий», але й «той, що не відповідає сутності речей», або «той, що є занадто приліпився для певної речі». Це щось невластиве, невідповідне, надмірне. Добре та гарне для греків – це те, що відповідає тому часу (hora). Недобре і негарне – це те, що не відповідає певному часу (a-oros), те, що випадає з актуального часу, щось невідповідне. Добре те, що вчасне, а погане – що відбувається не в той час.

Нам досить бути добрими, ідеальними бути зовсім не обов’язково. Ми повинні бути такими людьми, які відповідали би своїй сутності. Той, хто хоче бути ідеальним – втрачає відчуття своєї міри, протестує проти того, що він – обмежена, смертна людина. А хотів би бути як Бог – впізнаєте найперший людський гріх? У цьому сенсі зло зустрічається з перфекціонізмом. Це абсолютно не наше завдання – бути, як Бог. Ми повинні сказати «так» своїй людськості. А потім здійснити та сповнити своє глибоке внутрішнє прагнення добра.

Попередній запис

Не роби з мухи слона

Наступний запис

Краса та міра