Криза нашого часу

Сьогодні правда про Ісуса зазнає нападів. Кардинал Йосиф Рацінгер визначив цю кризу так: «Центральна проблема нашого часу – вихолощення історичної особи Христа, а натомість нам подається Ісус, припасований до нас, задовольняючий і прийнятий. Вихолощуються якраз те, «недосліджене багатство Христове» (Еф. 3:8), Його абсолютна унікальність, Його незрівнянна велич, слава і божественність нехтуються, і Сам Він применшується до статусу мудрої людини або однієї з найбільш розвинутих людей в історії».

Христос, скинутий зі Свого Престолу, щоб можна було пристосувати Його до релятивістського, секуляризованого стандарту, який домінує в нашій культурі. Згідно з цим світоглядом, уся правда відносна. Ніхто не може стверджувати, що знає правду, яка підійшла б усім людям у всіх ситуаціях. Правда зведена до суб’єктивних тверджень суб’єктивних вірувань. Уже не можна сказати: «Це правда», натомість можна лише сказати, оскільки правда відносна, що «це моя правда» чи «це твоя правда».

Ця криза об’єктивних унікальних тверджень про Ісуса поглиблюється сьогодні навіть у Церкві. Неважко знайти теологів, священиків чи пасторів, які в дусі епохи наполягають, що Ісус – не єдиний Спаситель світу. Натомість вони гаряче стверджують, що багато доріг веде до Бога, а Ісус може бути однією з них. Наполягати на тому, що Ісус – Спаситель усіх – вважається формою нетолерантності, культурного імперіалізму або верхом інтелектуальної зверхності. Непокоїть та кількість учених-біблістів, які ставлять під сумнів або заперечують чудеса, зроблені Ісусом, а деякі, подібно до священика-професора, який був моїм викладачем у семінарії, заходять так далеко, що заперечують тілесне Воскресіння Ісуса.

Сказати, що «вихолощення історичної Особи Христа» є «центральною проблемою» нашого часу – не перебільшення. Це реальність. Наслідки ще більш спустошливі, ніж жахи 11 вересня чи сучасний конфлікт в Ізраїлі. Применшити Особу Ісуса, заперечити, Хто Він і що зробив, означає позбавити людство всякої надії. Без цілісності Христа, єдиного Воскреслого Спасителя світу, світло світу тьмяніє, густішають тіні, і людина вже не може чітко бачити, хто вона, звідки і чому вона тут. Без Христа, Господа і Спасителя всіх, світ рано чи пізно скочується назад у поганство, у духовну темряву. Саме це бачимо сьогодні в усьому західному світі.

Христос – єдине рішення найбільш непіддатливих проблем людства, існування гріха і смерті. Це дві речі, на які більшість людей сьогодні не бажає подивитись чесно. Але це неминучі реалії, факти нашого існування і джерело всіх людських страждань, чи то індивідуальних, чи то колективних. Церква знає, що вона несе в Добрій Новині про смерть і Воскресіння Христа єдине рішення цих неминучих проблем.

Хоч якими великими є проблеми і страждання цього світу з його бідністю, війнами, расовими конфліктами і тероризмом, жодна проблема не є глибшою, ніж проблема гріха і смерті. Війни можна зупинити. Бідність можна полегшити. Але від смерті порятунку нема. Християнське бачення джерела смерті ясне: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (Рим. 5:12).

Смерть – це наслідок гріха. Гріх породжує смерть.

Смерть кидає свою тінь на весь горизонт людини. Деякі люди сьогодні хочуть довести, що смерть – це просто природний наступний крок у великому еволюційному циклі. Це спричиняє пряму суперечність з людськими інстинктами.

Церква виношує у своєму серці об’єктивне вирішення цієї жахливої реальності. Вона знає, що Ісус Христос Своєю смертю і Воскресінням зруйнував владу гріха і смерті.

  • «І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті!» (Кол. 2:13-15).
  • «Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведности жили; Його ранами ви вздоровилися» (1Пет. 2:24).
  • «Мужі ізраїльські, послухайте ви оцих слів: Ісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас, як самі ви те знаєте, Того, що був виданий певною волею та передбаченням Божим, ви руками беззаконників розп’яли та забили. Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, вона бо тримати Його не могла» (Дії 2:22-24).

Апостоли проголосили просту правду, що в Христі Ісусі «ми перейшли від смерти в життя» (1Ів. 3:14). Вони знали, що основна проблема людини, загадка її буття вже вирішена: «Поглинута смерть перемогою» (1Кор. 15-54). Апостоли знали, що смерть певно переможена, тому що бачили Воскреслого Христа своїми очима. Ісус, Який, як вони знали, помер, воскрес. Він пройшов через смерть і ввійшов у новий тип буття, буття поза смертю, у реальність, яку жодна людина не досвідчувала раніше. Тілесне Воскресіння Ісуса з Назарета стало основою, на якій будується вся християнська віра.

Справді, християнська віра стоїть або падає на тілесному Воскресінні Ісуса з мертвих. Як стверджує ап. Павло: «Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна, ви в своїх ще гріхах» (1Кор. 15:17). Якщо Христос не воскрес, останнє слово залишиться за смертю. Однак свідоцтво апостолів ясно стверджує, що Ісус має життя в Собі, яке сильніше від смерті:

«Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом» (1Ів. 1:1-3).

Апостоли усвідомлювали, що «вічне життя» прийшло в Особі Ісуса з Назарета. Ісус приніс у Своїй людськості єдину реальність, яка сильніша за гріх і смерть, а саме життя Самого Бога. Тут ми дотикаємося серця того, що св. Павло описав як «таємницю, заховану у віках, але тепер об’явлену». Тією таємницею є «створіння нове» (2Кор. 5:17), нова людськість, приведена до буття в Особі Ісуса з Назарета. Ісус не прийшов, щоб просто покращити чи продовжити наше життя тут, на землі, але прийшов задля того, щоб якісно нове буття могло народитися в Ньому.

Цей новий спосіб буття є життя поза смертю, життя, уповноважене Воскреслим Ісусом, Який уже більше не вмирає: «…знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше» (Рим. 6:9). Церква тепер проголошує той факт, що християнське життя – це мати частку в Христовому Воскресінні. Євангеліє, яке вона голосить світу, – це запрошення увійти в нову людськість в Ісусі: «Ми поховані з Ним хрищенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя» (Рим. 6:4).

«А коли живе в вас Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, то Той, хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні тіла ваші через Свого Духа, що живе в вас» (Рим. 8:11).

Зрештою, Воскресіння Христа – і Сам воскреслий Христос – є началом і джерелом нашого майбутнього воскресіння: «Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. (…) Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1Кор. 15:20-22).

Якщо Церква випускає з поля зору факт тілесного Воскресіння Христа, Його перемоги над гріхом і смертю та становлення нового творіння в Ньому, їй нема що сказати світу. Церква існує, головно не для того, щоб принести світові полегшення фізичних страждань або щоб пом’якшити удар від багатьох теперішніх труднощів. Натомість її мета – звільнити людину від крайнього відчаю і безнадії, які приходять від усвідомлення, що всі наші намагання марні і поглинаються темрявою смерті. «Вихолостити історичну Особу Христа» в будь-який спосіб – означає обікрасти світ з його єдиної надії і принизити Церкву саме для того стану, проти якого застерігав апостолів Ісус, говорячи про сіль, що звітріла: «Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мт. 5:13).

Саме в цій ситуації опинилася Церква сьогодні: смертельна боротьба з духом світу цього за душу Церкви. Чи залишиться Церква вірною своєму Господу, несучи свідоцтво повної правди про Нього? Чи вона піде на компроміс із духом віку цього, представляючи Христа на його вподобання, Христа, скинутого з Його Престолу?

Саме в цьому історичному контексті Святий Дух знову сходить на Церкву. Господь виливає Свого Духа по-новому, щоб протидіяти цій агресивній поганській культурі і поширеному духовному скептицизму, що домінує над нею. Невипадково, що в серці цієї благодаті є об’явлення про владу і велич Ісуса. Дух приходить, щоб допомогти Церкві в час потреби, забезпечити необхідну протиотруту для розв’язання проблеми, яка постала перед нею.

Вихід для Церкви в цей час – нова П’ятдесятниця. Це непорушне, переконливе пізнання Церкви, дане Святим Духом, що Ісус Христос – Господь! Це перше послання, відкрите через злиття Духа в наші дні. Церква – надія для світу, тому що несе у своєму серці славне об’явлення воскреслої людськості Ісуса з Назарета. Дух хоче запалити серце Церкви любов’ю, непорушним переконанням віри у велич, красу і владу Ісуса Христа. Віра П’ятдесятниці починається тут, і вона зроджує живу надію і палаючу любов, яку неможливо заперечити.

Якщо ми звернемо увагу на послання, що об’являється через цю благодать Духа, якщо ми відповімо на нього відкритим серцем і смиренним духом, то Господь учинить у нас те, чого найбільше потребуємо, щоб відповісти на виклики нашого часу. Перший урок, який дає нам Дух через цю благодать П’ятдесятниці, є про те, що особисте знання Ісуса є вихідною точкою і ключем до всього.

Двері до переміни життя

Для Тома наш спільний досвід тієї ночі став дверима до цілком нового життя. Він запалив у ньому вогонь і дав йому любов до Христа та розуміння напряму життя, не знаного ним раніше. Він почав щодня молитися, читати Св. Письмо і майже щодня відвідувати Месу. Він почав частіше ходити до Сповіді і шукати допомоги у священиків та інших людей задля ведення і керівництва в житті. Він поміняв товариство, став менше ходити на вечірки і навіть почав серйозніше ставитися до обов’язкових занять із теології.

Особистий досвід сили Господа в дії зробив у ньому радикальну переорієнтацію пріоритетів. Христос став центром його життя. Він віддав Богові те, що належало Йому, – своє серце, свою любов, свою довіру і послух. Християнство стало для нього чимось більшим, ніж обов’язок.

Ми почали час від часу молитися разом, і я познайомив його зі своїми університетськими друзями, які були ревні в наслідуванні Христа. Він навіть говорив декому зі своїх друзів з футбольної команди про Ісуса і про необхідність поставити Його в центр свого життя.

Том насправді дуже змінився. За останні 20 років я бачив багатьох людей, які пізнали Господа в такий спосіб. У більшості тих випадків досвід, хоч інтенсивний і емоційний, приводив до стійкої переміни. Я також чув, що люди, православні християни також, відкидають такого роду досвід, як емоційність, вважаючи, що справжнє учнівство відмежоване від релігійного досвіду.

Без сумніву, учнівство вдосконалюється на горі Голгофі, але не можна забувати, що віра, той різновид віри, який дає силу почати сходження на гору Голгофу, народжується на горі Преображення. Народжується з бачення слави і величі Ісуса з Назарета.

Попередній запис

Пізнання Ісуса

Наступний запис

Місійна кампанія в містечку Пекс