Криниця серед пустелі або: Бути для інших чимось великим

Колодязі в пустелі – рідкість. Люди, здатні дарувати радість іншим, є надзвичайною коштовністю. Якими щасливими ми почуваємося, коли можемо піти до когось, щоб отримати воду під час посухи власної душі.

У пустелі існує дві можливості водопостачання: це цистерна, яка збирає дощову воду і зберігає її на час посухи, та глибокий колодязь, що живиться безпосередньо від самого джерела.

Подібно до цього, є два типи людей: одні схожі до цистерни, вони підхоплюють все необхідне для життя і передають далі, доки вистачає запасу; однак у серці інших б’є справжнє джерело – невичерпне, і вода його завжди свіжа.

Гарною є пустеля, що має цистерни, але її дорогоцінним скарбом залишаються глибокі колодязі. Доки ми глибоко не копатимемо в собі, то передаватимемо ближньому, що до нас звертається, завжди лише почуте чи прочитане нами, ми даруватимемо йому власну увагу, співчуття і можливо навіть свою приязнь. Покріплений у такий спосіб він продовжуватиме жити. Але багато звертається таких, які не шукають нашої допомоги і не потребують нас. Вони спраглі “живої води”, вони спраглі Бога. А приходять, щоб відчути Його самого, як Він свіжим потоком наповнює людське серце. І це є найкоштовніший дар для ближнього, найдорожче, чим можемо ми стати для іншої людини.

Петро і півень або: Покликання і провина

Після історії про гріхопадіння Адама і Єви Святе Письмо продовжує розповідати: “І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти?” (Бут. 3:8,9).

Як часто впродовж історії людства повторюється ця трагедія аж до наших днів. Бог кличе, але людина не хоче слухати Його голосу, вона не може його почути, бо “соромиться”. Вважати себе негідною, надто поганою. Ступити на цю дорогу – доволі приємне відчуття, але наслідком цього стає втеча від вимоги усамітнення, обов’язку розважання та роздумів, а також молитви. Хто не зрозуміє мук Петра, який затулив обличчя руками і гірко плаче, згораючи від сорому? “Іди від мене, Господи, я грішна людина!” Надто виразно чує він ще крик півня, що проймає наскрізь трепетом, бо зрадив він любов найдорожчої людини…

Яскравим є факт, що покликанню не завжди притаманна ознака доброї поведінки. Хто так думав би про себе, нехай вчасно зійде з цього шляху, без сумніву він знаходиться на гордій дорозі власної волі, а не на Господній. На прикладі Петра стає очевидним, що Христос кличе грішних. “Не завдяки нашим діянням, а на підставі свого вільного вибору та рішення і завдяки ласці” і “ще перед тим, як ми щось доброго чи злого учинили”, Бог знає наперед, до чого хоче нас покликати, каже апостол Павло. Тому від раннього дитинства і аж до глибокої старости крізь наше життя будуть проходити дві лінії:

  1. одна – це та, якої соромитимусь, – лінія злих вчинків, покинутих та занедбаних добрих діл, набутих поганих звичок і пристрастей;
  2. інша, у що неможливо повірити, – це лінія багатьох добрих вчинків звершених мною та через мене, які свідчать про те, як Бог використовував мене для Своїх цілей.

Оскільки ці дві лінії постійно наявні в моєму житті, завжди закрадатиметься протиріччям небезпека піддатися спокусі, вважаючи себе лицеміром, жалюгідним нікчемним інтриганом в очах Божих. Порятунком зможе стати лиш те, що порятувало Петра: коли дозволимо, щоб Христос спрямував своє запитання в саму глибину нашого сумління: “Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене більше цих? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси ягнята Мої! І говорить йому Він удруге: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси вівці Мої! Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи кохаєш Мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє: Чи кохаєш Мене? І він каже Йому: Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє до нього Ісус: Паси вівці Мої!” (Ів. 21:15-17).

Ісус не питає з ціллю вияснити рівень його гідности, релігійности та характеру. Він краще знає його, ніж Петро сам себе. Щоб він зрозумів себе, Ісус запитує: “Чи любиш Мене?” Що повинен відповісти на це Петро? У кожній букві цих рядків відчуваємо його здивування. Тепер нарешті він усвідомив, що незважаючи на те, що і як чинив, він ніколи не плекав бажання сказати “Ні”… Він любить Ісуса попри все, поза усяким сумнівом він любить Його. Це і становить протиріччя, в якому живе Петро. Оскільки врешті він мусить визнати болючу правду, Ісус, потішаючи його, каже: “Ось бачиш! Тоді дозволь доручити тобі Мої вівці”.

Марія, Мати вірних або: Покликання до краси

“Як знайти своє покликання?” – Можливо, думки цієї книги наблизили тебе до цього запитання, а може ти знайшов у ній лише виражене словами те, що вже раніше тебе цікавило, то це значить, що воно жило в тобі і звідкись прийшло. Але звідки? І як могло “зродитися” в тобі це дивовижне занепокоєння… Молода дівчина в Ізраїлі на ім’я Міріам майже II тисячі років тому теж задалась тим запитанням: “Як воно станеться?” Бо поклик Божий долинув до неї. І вона дозволила здивувати себе несподіванкою і цілковито довірилася. Коли Авраама вважають батьком вірних, тоді Марія є нашою Матір’ю, Матір’ю “покликаних” у світі.

Марія – жінка, яку найчастіше зображають на іконах. Митці усіх часів і народів відтворювали її святий образ. Немає жодної ікони, на якій вона не була б зображена вродливою. Цілком зрозуміло, що кожен художник намагався закарбувати її образ у красі, бо не уявляв її собі іншою. Як можна бути настільки переконаним і впевнено твердити, коли з тих часів не збереглося жодного опису зовнішности Марії. Питання про красу не вирішують бездоганні тілесні пропорції. Краса – це радше внутрішнє світло, від якого засвічується зовнішня оболонка.

Вона є прикрасою усіх, хто віддає себе на служіння іншим, світильником тих, у кого променяться любов’ю серця. Коли б хтось жалкував, що вродлива жінка стала монахинею, а священик міг бути прекрасним сім’янином, нехай пам’ятає, що саме вони покликані до краси!

Перед ликом святим або: Що ще залишається сказати

У каплиці Духовної семінарії м. Ерфурта знаходиться ікона Розп’ятого Господа. З дня на день під час довгих студентських років, коли ми приходили на Божественну Літургію чи молитву, нас зустрічав Його погляд. Кожен тоді намагався проходити мимо Нього, уникаючи Його. І не завжди з причини вишуканого мистецького смаку. Ми боялися цих очей. Вони промовляють надто зрозумілою мовою, проникають у саму глибину душі, ні на крок не підпускають омани, знають те, чого ми не бажаємо знати. Вони вимагають надмірного, зобов’язують, манять, кличуть. Вони люблять… Це тривало до тих пір, поки не настав час остаточної перемоги Його святого погляду, і ми падали навколішки, коли в каплиці нікого вже не було.

Багато можна ще говорити. Я певен, що численні запитання і проблеми тут не вирішити нараз. Коли лиш матимеш покору і приймеш допомогу, ти знайдеш Ілія, який допоможе тобі слухати голос Божий і певний час супроводжуватиме тебе на цьому шляху далі. Куди ж поведе тебе твоя життєва дорога, залежить від того, чи зможеш затримати свій погляд, коли Господь дивитиметься на тебе, і покірно сказати: “Ти переміг, Господи”.

КІНЕЦЬ

Попередній запис

Франциск і хрест або: Божа школа любови

Наступний запис

1. ТАЙНА ДОБРА І ЗЛА