19 На свято Відвідин
Довго я не могла навчитися співати на хорах, і вважала це справедливою карою за моє недбальство. Як не старалася, усі мої зусилля були марними – однаково важко давався мені спів Утрені і Псалмів. Якось, коли я промовила перший вірш “Тебе Бога”, усю мене пронизала якась сила, що одразу поєдналася з моїм прагненням прославляти і любити Бога. Руки я тримала перехрещеними на грудях, і побачила, як Божественне світло лягло на них в іпостасі немовлятка, що сяяло, як сонце. Серед глибокого мовчання запитала: “Господи Боже, що змушує Тебе до такої міри принижувати Свою безмірну велич?” І почула у відповідь: “Доню Моя, Я прийшов, аби запитати, чому ти так часто повторюєш, щоб Я до тебе не наближався?” – “Хіба не знаєш, Господи? Я недостойна наблизитися до Тебе, а тим більше – торкнутися!” – “Тож знай: чим меншою ставатимеш, тим більше Моя велич буде принижуватися, аби тебе знайти”, – відповів Господь.
Я ще вагалася, чи це, часом, не злий дух, тому звернулася до нього з таким проханням: “Якщо це дійсно Ти, Боже, то зроби так, аби я тієї ж миті навчилася співати хвалу Тобі!” Хор продовжував співати “Тебе Бога”, і я відчула, що мій голос став сильним і вільним, як ніколи раніше. Так проминула решта Утрені. Усім своїм єством я відчула Божественну Присутність і врешті Господь сказав мені: “Я хотів знати, з яким наміром ти співала хвалу Мені, і якби ти робила це не так натхненно, Я не допоміг би тобі”. Те, що сталося зі мною, так схвилювало мене, що я не могла заснути вночі. Просила Господа за одну людину, але відповіді не отримувала. Що ж до голосу, то за якийсь час я його втратила знову. Коли ж попросила Господа, аби мені його повернув, отримала відповідь, що це не моя власність, що Він мені його позичив, і що я повинна бути задоволена незалежно від того, є він чи його нема. Відтоді мене це більше не турбувало.
20 Наречена Розіп’ятого Бога
Я переконана, що душа більше здобуде за місяць чи й тиждень терпінь, якщо прийматиме їх так, як того хоче Бог, аніж за цілий рік щасливого життя. Страждання душевні, якщо їх приймати з любов’ю, подібні до вогню, який очищає душу від усього, що не подобається Божественному Нареченому. Не маю сумніву, що ті, хто здобув такий досвід, знають: страждання сприяють поступу на дорозі Божій. І якби був вибір, вірна душа, не вагаючись, взяла би свій хрест, хоч би від цього не було ніякої користі, окрім наслідування Розіп’ятого Христа.
Душа, котра наслідує Того, хто з любові до нас прийняв такі Муки, може запевнити (навіть якби Його ще недостатньо любила), що більше терпить у розкошах, аніж коли бачить себе в стражданні подібною до Нього. Якщо ж цього нема, то, зізнаймось собі, що не Його, а себе самих любимо. Бо чиста любов не робить різниці між люблячими і не заспокоїться, доки кохана не стане подібною до Коханого. Інакше ніколи не сягне єдності, яка досягається лише уподібненням. Отож Бог дав мені зрозуміти, що я повинна стати живим образом Його Розіп’ятої Любові і тому мушу позбутися власного “я”, стерти зі своєї душі постать старого Адама, аби Він міг викарбувати постать нового Адама в мені. Це означає, що життя моє буде наскрізь розіп’яте, наперекір усім радощам людським і земним. А коли цей образ у мені відповідатиме Його образові, зможу прикріпити його до хреста.
Такою була наука мого Божественного Учителя і я приймала її, урок за уроком, стосувалася вона Богослужіння, Св. Причастя чи чогось іншого. Уявляла собі Господа нашого під час Хресної Муки, бо лише в такій іпостасі Він міг закінчити в мені те, що розпочав. Усю себе жертвувала Йому. Повністю відрікалася від себе, аби лише Йому подобатися. Відтоді, коли мала щастя стати нареченою Бога Розіп’ятого, від першого дня чернечих обітів, не пам’ятаю, аби хоч колись не мала на собі улюбленого Хреста. Визнаю, що не можу бути млявою в контемпляції доброго мого Бога.
21 Св. Франциск Салезій дає їй уроки смирення і любові
Через три місяці після чернечих обітів, напередодні святкування річниці засновника нашого Чину Св. Франциска Салезія (тобто в січні 1673 року. – Ред.), під час молитви сам Святий дав мені зрозуміти, що чеснотами, яких Він завжди бажав для своїх доньок і які єднали його з Богом, були любов і смирення. Сказав також, що ми не маємо ні одного, ні другого, бо хіба любимо Бога, якщо прагнемо тільки визнання створінь, незважаючи на те, що особиста приязнь нівечить спільну любов і мовчання. Що ж до смирення, то замість того, аби придивлятися до власних вад, ми судимо легковажно інших, ледь зауваживши їхні недоліки.
Він сказав також, що найприкріше йому бачити душі, які опираються ласці Божій і відкидають засоби, які Бог дає їм для вдосконалення. І що лиш дух суворості та неослабного контролю за власними почуттями може допомогти виправити ці вади. Адже Бог обдаровує кожну душу потрібними саме їй ласками, треба лише належно їх використовувати. “Але я прийду в день Мого свята, – додав, – аби вибрати серед вас тих, хто дотримується Мого вчення і кого можу назвати справжніми своїми доньками, аби записати їхні імена в Своєму серці; аби жертвувати їх безперервно Божественній Величі, як найсолодші пахощі, за навернення душ недосконалих”. Я часто згадувала ці слова.
22 Прірва Найсвятішого Серця
Якось під час зборів здалося: хтось попереджав мене, що я опинилася на краю прірви. Не розуміла, що це означає, тож звернулася довірливо до мого Бога, кажучи: “Єдина Любове моєї душі, дай мені збагнути те, що мене непокоїть”. І одразу, щойно я почала молитися, Господь постав переді мною, весь покритий Ранами, і наказав, аби я зазирнула в отвір Його Святого Боку. Я побачила прірву бездонну, вириту стрілою, ймення якій Любов. Якщо хочу уникнути іншої прірви, мушу опинитися в цій, бо прірва Святого Боку Ісусового є оселею всіх, хто Його любить. Вони віднаходять там два різновиди життя: одне – для душі, а друге – для серця. Душа припадає там до джерела живої води, очищається і отримує ласки, які втратила через гріхи. Серце ж знаходить там палаюче багаття любові, яке дозволяє йому жити тільки любов’ю. У цій прірві душа освячується, а серце вдосконалюється. Та позаяк вхід до неї дуже вузький, треба стати малим, аби туди потрапити; треба відмовитися від усього.
23 “Невдячність вибраних”
Коли розпочалися ювілейні урочистості (у 1675 році. – Ред.), Ісус, як суворий Суддя, сказав мені, що Його справедливість ображена не тільки через невірних, але й тому, що Його обранці збунтувалися проти Нього, зловживаючи Його довірою. Допоки залишалися вірними Йому, руки Його справедливості були зв’язані, вільними залишалися руки Його милосердя. “Якщо ж не виправляться, – сказав Ісус, – дам їм відчути тягар Моєї караючої справедливості, позаяк одна справедлива душа може отримати прощення для тисячі злочинців”.
“Оплакуй і жертвуй безперервно Мою Кров, – продовжував під час Утрені, – даремно пролиту за ті душі, які зловживають нею під час відпустів. Вони відтинають лише пагони, які пустив гріх в їхніх серцях, але відмовляються викорчувати коріння. Та лихо тим душам, котрі залишаються уражені гріхом і зіпсуті біля джерела вод живих, бо вже ніколи не очистяться, ані їхні прагнення не будуть погамовані”. Я ж, звертаючись до Його Найсвятішого Серця, мовила: “Господи Боже, нехай Твоє милосердя помістить тут усі душі невірні, аби вони освятилися і Тебе прославляли повік”. “Зроблю це, – погодився Господь, – якщо пообіцяєш Мені досконалу винагороду”. “Але ж, Боже мій, ти знаєш добре, що це не в моїх силах, хіба Ти Сам це зробиш заслугами Твоїх Святих Страстей”.
Відтак дав мені зрозуміти, що наймилішою для Нього молитвою, яку я могла би відмовляти під час ювілею, були три прохання від Його Імені, звернені до Отця Небесного. Перше – жертвувати Отцеві те величезне винагородження, яке склав Син Його справедливості за грішників на дереві Хреста, просячи Його, аби заслуги Його Найдорожчої Крові зарахував усім, кого гріх привів до смерті і хто заслуговує кари, щоб після воскресіння і переходу до життя вічного славили Його повік. Друге прохання – жертвувати Отцеві Предвічному жар Його Божественного Серця як надолуження за байдужість стількох недбалих душ, обраних, і просити Його, аби палка любов Сина, за яку Він заплатив життям, зігріла їхні серця і спрямувала на служіння Йому, аби Він Сам запалив її Своєю любов’ю і щоб вони любили Його за це повік. Третє прохання – жертвувати Отцю Небесному смиренність Волі Його Сина і просити Його з огляду на її заслуги про повноту Його ласк і виконання в усьому Волі Його.
З непоборною відразою, не припиняю, однак, з послуху писати про ласки, якими Бог обдарував мене на третій і четвертий рік мого чернечого життя.