Пастор Михайло Хорев багато років провів у таборах Радянського Союзу і впродовж цього часу написав чимало листів своїй сім’ї. В одному з них він описує випадок, який відбувся з ним у молодості і закарбувався в пам’яті на все життя.
«Коли батька заарештували, він запропонував нам разом помолитися, перш ніж він піде. Я вже не пам’ятаю, про що молився я, моя мама чи сестри, але я пам’ятаю молитву батька: «Дорогий Господи, я дуже люблю свою дружину і дітей. Але понад усе у світі, Господи, я люблю Тебе і тому вибираю вузький тернистий шлях. Я віддаю у Твої руки мою сім’ю, о Господи, з її нестатками і потребами і знаходжу розраду в тому, що Ти завжди вірний Своїм обітницям. Я знаю, що настане час, коли я побачу всю свою сім’ю перед Твоїм престолом…»
Мої дорогі діти, у той день я особливо дякував Богу за батьків, що любили Його усім своїм серцем, розумом і душею»[1].
Михайло часто писав своїй сім’ї про свою любов до них, а також про свою велику любов до Ісуса. В одній зі своїх молитов, процитованій ним у листі, він висловив це почуття так: «Іноді моїм дітям буває важко, мої близькі часто опиняються під зливою докорів, але, незважаючи на це, я люблю Тебе, Господи, понад усе на світі, і саме тому я залишив сім’ю, щоб цілком присвятити себе служінню Тобі»[2].
Найбільш важкою для розуміння є вислів Ісуса про те, що ми повинні ненавидіти своїх батьків, матерів, братів і сестер, чоловіків і дітей, якщо ми дійсно хочемо любити Його і служити Йому. При поверхневому погляді на ці слова, може здатися, що вони суперечать усьому вченню Ісуса про любов до усіх.
Більшість богословів переконані, що цим Ісус просто твердо заявив, що наша любов до Нього не повинна бути меншою, ніж любов до будь-кого іншого, навіть до найближчих людей, до нашої сім’ї. Навіть патріарх Авраам, який так довго чекав народження сина і спадкоємця, був випробуваний Богом саме в цьому. Бог хотів знати, чи любить Авраам Його більше, ніж свого улюбленого сина Ісака. І тому Він звелів принести його в жертву. У відповідь на послух Авраама Бог виявив Свою любов, приготувавши іншу жертву – прообраз Свого власного Сина, остаточної жертви.
Д-р Пауль Негрут – пастор баптистської церкви, що знаходиться в румунському місті Орадеа. Він служив у церкві в часи жорстокого режиму Чаушеску і часто потерпав від несправедливого ставлення до себе.
Він розповів працівникам місії «Відкриті двері», що найважчим спогадом виявився день, коли він повернувся додому дуже радісним після успішно проведеного євангелізаційного зібрання. Увійшовши в будинок, він побачив, що дружина його ридає, а дев’ятирічна дочка вся тремтить, стримуючи сльози. Трохи заспокоївшись, дружина розповіла, що працівники «Секурите» (румунська секретна служба) намагалися зґвалтувати їхню донечку, коли вона поверталася зі школи, щоб принизити її та всю їхню сім’ю.
Згадуючи ці події, брат Пауль сказав: «Того вечора в моїй душі йшла боротьба. Я вперше в житті подумав про еміграцію з Румунії. Я запитував Господа, що я маю робити: відмовитися від благословення постраждати за Нього, чи терпіти, дивлячись, як страждає моя дочка? Ми поговорили з дружиною і вирішили залишитися. Через два дні вони знову спробували зґвалтувати доньку. Ще через два дні вони намагалися зґвалтувати мою дружину, але Бог дивним чином захищав їх»[3].
Напевно, під час переслідувань найважче пережити страждання близьких тобі людей. Але якщо ми концентруємося на любові до Бога, яка більша, ніж навіть наша любов до сім’ї, Бог винагороджує це і часто робить родину ще міцнішою.
Якось один літній китайський пастор сказав нашим кур’єрам, які були щасливою подружньою парою:
– Ви повинні любити Бога більше, ніж один одного, і це зміцнить вашу сім’ю.
Після першого арешту китайський пастор Вань Минь Дао перебував під величезним тиском. Йому пообіцяли звільнення і повернення за кафедру за умови, що він буде «проповідувати в інтересах уряду». Згідно з його переконаннями, така проповідь була б неправдою, а він не міг стати лицеміром.
Пастор Вань твердо стояв у цьому рішенні, поки не почув, що його дружину Дебру, яку він дуже любив, заарештували, і вона знаходиться в смертельній небезпеці. Невдовзі він дізнався, що вона недоїдає і стан її здоров’я швидко погіршується. Якщо не вжити певних заходів, вона довго не проживе. Ці новини настільки схвилювали Ваня, що він зламався і дав згоду слідчим, що буде проповідувати «неправду» і приєднається до офіційної церкви.
Він планував відвезти дружину і матір у безпечне місце і вчинити самогубство. Потім він блукав вулицями і бурмотів: «Я – Петро… Я – Петро…», зневіра поступово з’їдала його.
Коли представники влади зрозуміли, що Вань ніколи не погодиться проповідувати в офіційній церкві, пастора і його дружину Дебру заарештували вдруге. Дебру засудили на п’ятнадцять років, а його – на довічне ув’язнення.
На початку другого ув’язнення Бог нагадав Вань слова з Книги пророка Михея 7:7-9, які він вивчив напам’ять, коли йому був двадцять один рік: «А я виглядаю на Господа, надіюсь на Бога спасіння мого, – Бог мій почує мене! Не тішся, моя супротивнице, з мене, – хоч я впала, Сіонська дочка, проте встану, хоч сиджу в темноті, та Господь мені світло. Буду зносити я гнів Господній, бо згрішила Йому, аж поки не вирішить справи моєї та суду не вчинить мені. Він на світло мене попровадить, – побачу Його справедливість».
Вань Минь Дао більше не боявся ні за себе, ні за свою дружину. Він вийшов із в’язниці в 1980 році 80-річною слабкою, майже сліпою і практично глухою людиною. Його ув’язнення тривало більше двадцяти трьох років. Його дружину Дебру звільнили за три роки до його звільнення через слабке здоров’я. Протягом останніх одинадцяти років свого життя він дуже надихав церкву Китаю, а також численних відвідувачів з-за кордону, яких вони з Деброю радо приймали[4].
На Філіппінах ви не почуєте про те, що християн переслідують. Але південний острів Мінданао переважно мусульманський.
Комба Банда – колишній мусульманин, його батько був імамом, мусульманським священиком. Сам він був відомим ватажком банди і багато років провів у в’язницях за пограбування і вбивства. І саме у в’язниці він увірував в Ісуса Христа.
Після звільнення він став справжнім євангелістом. Через його проповідь у християнство навернулося настільки багато мусульман, що це занепокоїло ісламських фундаменталістів, і вони в 1991 році викрали його чотирнадцятирічну дочку Естерліту. Вони відмовлялися повернути її, поки він не погодиться зректися нової віри і не повернеться до ісламу. Вони з дружиною постійно молилися в цей час, відчуваючи, що не можуть піти на подібний компроміс. Комба продовжував проповідувати протягом трьох років, так нічого і не знаючи про свою дочку.
Він зробив такий висновок: «Незважаючи на всі ті жахи, які переживала моя дочка, я нікого не боюся, крім Бога! Моліться за мою дочку, а я буду продовжувати проповідувати Христа»[5].
Таке ставлення до сім’ї може здатися безсердечним. Хто ж про них подбає і забезпечить їх? На початку 1995 року Комба Банда одержав звістку від Естерліти. Вона розповідала, що її продали в публічний будинок у Східну Малайзію. Але Бог допоміг їй втекти звідти. Добра малазійська сім’я підібрала її і сховала. А тепер вона полюбила молодого хлопця і вийшла за нього заміж. Вони сподіваються, що незабаром зможуть разом відвідати Комбу Банду в якомусь безпечному місці.
У Біблії ми постійно бачимо, що Бог особливо піклується про вдів і сиріт. Пані Чен із Китаю була мандрівною євангелісткою, і її служіння приносило плоди. Її чоловік, учитель математики, потрапив до трудового табору, а старший син Пітер, у той час ще підліток, був замучений червоними охоронцями під час культурної революції.
Таким чином, вона залишилася одна з трьома маленькими дітьми на руках, всім їм було менше десяти років. Але вона постійно йшла на ризик, бо понад усе любила Бога. І Бог звелів їй продовжувати подорожувати і проповідувати. Ось як вона описала мені один випадок, коли Бог дивним чином подбав про її сім’ю:
«Одного разу я сказала дітям: „Господь відкрив мені, що сьогодні я потраплю до в’язниці за Нього. Батька теж немає вдома, тому, будь ласка, поводьтеся добре. Любіть один одного і не забувайте приносити мамі поїсти!“
У той час тюрми були переповнені, і уряд не міг всіх забезпечити харчуванням, тому члени родин ув’язнених носили їм їжу.
Почувши такі новини, діти почали плакати. Данило обурився: „Але, мамо, у нас залишилося тільки п’ять катті (Прим, перекладача – міра ваги в Китаї, що дорівнює 604,8 г) рису. Як його може вистачити, щоб ми їли і тобі приносили? Коли він закінчиться, ми помремо з голоду!“
Я сказала дітям: „Господь може з нічого зробити щось!“. Потім нагадала їм історію про Іллю і вдову. Їх проста дитяча віра, додала їм впевненості, що Бог справді може подбати про них. Отже, вони вирішили: „Нехай рису і не вистачає, ми все одно будемо готувати для тебе!“
Тільки-но я закінчила розмову з дітьми, як прийшли працівники служби безпеки і заарештували мене. Данило ішов зі мною до в’язниці, щоб довідатися, в якій камері мене розмістять. Двоє менших схилилися в цей час на коліна і молилися. Коли мене забирали, розлучаючи з дітьми, серце моє розривалося від болю.
Цього разу мене протримали у в’язниці тридцять днів. Данило щодня носив мені рис. Коли я повернулася додому, то запитала: „Там залишилося ще трохи рису?“ Данило відповів: „Мамо, наша коробка для рису переповнена!“ І це було правдою. Ті п’ять катті рису виросли до сорока катті, і рис просто висипався з коробки.
Я сказала: „Хвала Господу! Тепер ми можемо готувати і для інших ув’язнених і годувати їх!“ Господня благодать безмежна!»[6]
* * *
Але подібне може відбуватися і з батьками. Я дуже добре пам’ятаю зворушливе інтерв’ю з Дженіфер, молодою студенткою з Китаю. Вона увірувала в Христа завдяки впливу вчителя англійської мови. Це відбулося саме після ганебної різанини на площі Тяньаньминь.
Дженіфер поїхала додому, їй так хотілося поділитися з батьками радісною новиною про те, що вона увірувала в Христа. Але, на її подив, батьки дуже жорстоко відреагували на цю зміну в її житті. Батько побив дівчину і сказав, що вижене її з дому, якщо вона збирається бути прибічницею «нової релігії». Коли Дженіфер збирала речі, щоб піти, мати стояла на виході, ридала і просила дочку відмовитися від нової віри і залишитися вдома.
У стані фізичного й емоційного шоку Дженіфер повернулася в кімнату гуртожитку, міркуючи над тим, що ж їй робити. Вона взяла Біблію і випадково відкрила Псалом 27, 10-й вірш дуже вразив її: «… бо мій батько та мати моя мене кинули, – та Господь прийме мене!»
Вона зрозуміла, що це про неї.
Присвятивши життя Ісусу, вона отримала силу не відступати під час протидії з боку батьків, яких вона гак любила. Зараз Дженіфер каже, що її відносини з батьками дуже змінилися: через її власне добре ставлення до них, вони також почали ставитися до неї набагато м’якше.
Мій колега д-р Джон Піт розповів жахливу історію про молодого християнина з Єгипту на ім’я Тимофій, і яким він якось зустрівся. Тимофій увірував в Ісуса і вирішив слідувати за Ним, прослухавши передачі християнського радіо.
Але коли він розповів про це членам своєї сім’ї, які були мусульманами, йому наказали піти з дому і ніколи не повертатися. Він прожив кілька років разом з іншими християнами, а потім спробував зв’язатися зі своєю родиною. Був саме день народження його матері, Тимофій купив квіти і пішов до батьківського будинку. Він постукав у двері, відчинила його матір.
– З днем народження, мамо! – сказав Тимофій. – Я приніс тобі квіти, бо люблю тебе.
Мати холодно подивилася на юнака і сказала:
– Я не знаю, хто ти! – І зачинила перед ним двері.
Зі сльозами Тимофій розповідав про це Джонові:
– У мене більше немає сім’ї.
Ісус сказав Своїм учням: «…немає такого, щоб покинув дім свій чи дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Царства Божого, і не одержав би значно більш цього часу, а у віці наступнім – життя вічне» (Лк. 18:29,30).
[1] Mikail Khorev, Letters From a Soviet Camp (Eastbourne, UK: Monarch Publications Ltd. 1986), стор. 89-90.
[2] Там же, стор. 147.
[3] Касета, записана в Голландії в квітні 1990 року.
[4] Brother David with Lela Gilbert, Walking The hard Road (London, UK: Marshall Pickering, 1989), стор. 39-41.
[5] Джудіт Уарк, Мережа Міжнародних Новин, Служба Новин, 21 грудня 1993 p., стор. 60.
[6] Пол Естабрук, невиданий рукопис Пісні звільнення, запис з касет автобіографії м-с Чен з Китаю.