Любов виводить з хаосу

У 1975 році ми прийняли Клавдію в спільноту «Лярш» у Суяпі – передмісті Тегукігалпи в Гондурасі. Було їй тоді шість років, а все своє життя до цього вона пробула в переповненому і дуже бідному закладі для неповносправних. Вона була незряча, боялася людей. Лікарі назвали б її аутичною.

Коли вона переїхала до нас у спільноту, її тривога стала ще більшою – можливо, тому що, залишивши заклад, вона покинула єдиний відомий їй світ, до якого звикла і який надавав її життю певну структуру і безпеку. Вона опинилася в цілком невідомому, не освоєному нею світі. Усе її лякало, вона кричала вдень і вночі, розмазуючи по стінах свої екскременти. Вона пізнала справжнє сходження в пекло, у світ безумства, сповнений внутрішнього розпаду та хаосу.

З допомогою психіатрів, психологів і завдяки нашому досвіду щоденного життя в «Лярші» ми навчилися розуміти, що хаос, «безумство» мають певний сенс. У безумстві є своя логіка, і її можна зрозуміти. Це крик, хвороба. Це спосіб утекти, сховатися, коли стрес, спричинений стражданням та відчуттям небезпеки, робиться нестерпним. Але в цьому розладі, у цьому хаосі існують певні закономірності, і якщо нам вдасться їх вловити, то зцілення стає можливим.

Я знову побачив Клавдію, коли відвідував цю спільноту більш як через двадцять років. Їй було вже двадцять вісім. Вона залишилась сліпою та аутичною, але була спокійна, умиротворена і могла багато що робити. Звичайно ж, вона і далі сердилась, коли відчувала, що її не поважають, або коли опинялась у небезпечній ситуації. Вона й далі любила перебувати на самоті, але більше не була відрізаною від інших, замкненою у власному світі. Вона часто щось собі наспівувала й усміхалася.

Одного дня під час обіду я зачепив її: «Клавдіє, можна тебе щось запитати?» «Так, Жане», – відповіла вона мені. «Клавдіє, чому ти така щаслива?» Відповідь її була проста і пряма: «Dios»[1]. Я запитав у Надін, провідниці спільноти, що значить ця відповідь. Вона відповіла: «Це таємниця Клавдії».

Внутрішня самотність та невпевненість кинули Клавдію у світ хаосу та безумства. Дружба та любов спільноти принесли їй внутрішній спокій. Цей перехід від хаосу до миру, від самоненависті до довіри розпочався, коли Клавдія зрозуміла, що її люблять.

«Щоб відкрити обличчя людини, приховане за бар’єрами, які вона вибудовувала, аби захистити себе від приниження, необхідна вірність у стосунках з нею. Бути вірним убогій людині означає бути поруч з нею, стверджуючи самою своєю присутністю: я разом з тобою, тому що ти – людина».

Саме таку вірність у стосунках ми називаємо любов’ю. Ця любов перемінює зранених, сповнених тривоги людей і дає їм змогу жити. «Лярш» заснований на цій любові, і в ньому ми відкриваємо для себе різні лики любові: коли вона розуміє та відкриває іншій людині її красу, коли вона радіє і святкує, коли вона допомагає іншій людині взяти на себе відповідальність за своє життя, коли вона прощає.

Любов відкриває іншій людині її красу

Перша ознака любові – здатність відкривати, «об’являти». Як батьки це роблять для своїх дітей, так і ті, хто жив з Клавдією, відкрили їй її цінність та красу – своїм бажанням бути з нею, своєю уважністю, лагідністю до неї. Любити – це не означає просто робити щось для когось, це означає допомогти іншій людині відкрити, що вона неповторна, безцінна, варта уваги. І це відбувається завдяки вашій поставі відкритості та прийняття, завдяки вашій тихій, лагідній присутності, завдяки вашому поглядові на цю людину, уважному її слуханню, завдяки щирій, добрій розмові з нею, це виявляється в тоні вашого голосу, у чуйній турботі і допомозі. Кожен маленький жест, який ми робимо з повагою до іншої людини, об’являє їй її цінність, навіть якщо сама людина ховається від нас за стіною злості, ненависті, безумства.

Щоб об’явити іншій людині її цінність і допомогти їй зростати та внутрішньо зцілюватися, потрібен час. Ті шість років, що Клавдія прожила в закладі, років, позбавлених любові, повних страждання, відчуття своєї нікчемності, непотрібності, дали катастрофічні наслідки. Клавдія, утвердившись у тому, що вона нічого не вартує, виробила собі власну стратегію того, як жити, щоб вижити. Її безумство та постійні крики були логічною відповіддю світові, якому вона була не потрібна. А от її перетворення було повільне, воно вимагало часу, щоб від зневіри та самоненависті Клавдія могла перейти до довіри та любові до самої себе.

Легко бачити красу в маленькій дитині, але як побачити красу в Клавдії – коли та краса прихована за «безумством», яке впадає в око першим? Це основна проблема: як повірити, що Клавдія також має серце, що вона також може прийняти любов, що любов може її перетворити, навчити її любити у відповідь?

Віра в те, що кожній людині притаманна внутрішня краса, панує в спільноті «Лярш» – ця ж віра є серцевиною кожної правдивої педагогіки, без такої віри жодна людина не може зріти і ставати справжньою людиною. Як тільки ми починаємо осуджувати інших людей замість того, щоб приймати їх такими, як вони є – з їх прихованою красою та явними слабкостями, то тим самим починаємо придушувати життя замість того, щоб плекати його. Коли ж ми починаємо відкривати іншій людині нашу віру в неї, її прихована краса починає об’являтися, ставати явною.


[1] Dios – Бог (іспан.)

Попередній запис

Парадокс спільноти

Наступний запис

Любов розуміє