Любов матері й батька

Першим об’єктом любови дитина є мама. Вона, носячи маля у своєму лоні, зживається з ним ще до його народження. У численній літературі про пренатальний період описано зв’язки ненародженої дитини з її матір’ю. А от щоби батько зміг налагодити контакт зі своєю дитиною, мати мусить допустити його до неї. Це вона запрошує батька налагодити зв’язок з його дитиною. Подружня любов – це фундамент батьківства.

Подружня любов випереджає та зумовлює любов матері й батька до дітей. У наш час, коли подружжя так легко наважується на розлучення, треба про це говорити на повен голос. Неможлива справжня, повноцінна батьківська й материнська любов, якщо забракне любови подружньої.

Якщо відсутнє подружнє взаєморозуміння, батько, нерідко вже від перших місяців життя дитини, залишається на узбіччі, не контактує з нею. А тому не вміє її ні пригорнути, ні притулити. У результаті відсутности емоційного зв’язку з дитиною впродовж перших років її життя в батька виникає почуття байдужости, яке поступово зростає. Уся його поведінка починає вирізнятися браком будь-якого зацікавлення дитиною та черствістю, яка потім не раз негативно відображається й на стосунках з дружиною.

Чимало заміжніх жінок, які не розуміються на людській психології, народивши дитину, припускаються помилки, присвячуючи їй майже всю свою увагу, час і сили та занедбуючи водночас взаємини з чоловіком. Особливо часто таке трапляється тоді, коли взаємне співжиття є складним. Дитина стає для матері своєрідним алібі, яке дає їй змогу уникати стосунків з чоловіком. Такі жінки часто не усвідомлюють, що, діючи так, нищать своє подружжя. А тим часом чоловік, почуваючись удома непотрібним, емоційно віддаляється від дружини й дитини, поринає у світ власних, чоловічих зацікавлень, починає більше часу проводити на роботі, зав’язує випадкові стосунки з іншими жінками. Перші місяці й роки після народження дитини – це для подружньої любови неабияке випробування й перевірка на міцність. Жінка повинна усвідомлювати, що навіть якщо немовля потребує багато її уваги, то все-таки стосунки з чоловіком повинні бути для неї важливішими за зв’язок з дитиною. Бо саме взаємини між батьком і матір’ю творять для дитини «гніздечко», «дім», в якому вона зростає. Адже для нормального розвитку дитина передусім потребує взаємної любови своїх батьків. Коли між батьками панує справжня любов і згода, дитина інтуїтивно відчуває, що любов її матері до її батька є важливішою за любов матері до неї.

Якщо чоловік помітив, що його дружина, керуючись певним неспокоєм чи власницьким інстинктом, присвячує більше уваги дитині, ніж йому, він мусить поговорити з нею про це. Батько не повинен погоджуватися з таким своєрідним способом відсунути його від власної дитини, а має нагадувати про належне йому місце в стосунках із дружиною та дитиною. Чоловік, налагоджуючи тривкий зв’язок з дружиною, тим самим створює також ліпші умови для розвитку дитини. Натомість у ситуації, коли чоловік, батько сам відсторонюється від сім’ї, жінка повинна насамперед боротися за його любов. Має також усвідомлювати, що в неї може виникнути спокуса знайти ту емоційну підтримку, яку повинен забезпечити їй чоловік, у власних дітей.

Хоча дитина не здатна першою виявити ініціятиву, спрямовану на те, щоб налагодити стосунки з батьком, та все-таки вона інстинктивно шукає біля себе батька. Одного разу я став свідком кумедної сцени. Ми з колегою прогулювалися парком. Певної миті до мого товариша підбіг якийсь малюк і промовив: «Тато, тато, тато». Збентежена поведінкою хлопчика мама, сказала йому: «Це не твій тато». Цей кумедний випадок – символічний знак того, як дитина від перших років свого життя шукає батька. Материнська й батьківська любов не конкурують між собою, а взаємодоповнюються. Дитина однаково цінує як любов матері, так і батька. Коли якісь тітоньки запитують дитину «Кого ти більше любиш – маму чи тата?», вона зазвичай дуже мудро відповідає: «І маму, і тата». Дитина рівноцінно трактує любов батька й матері. Не бачить між ними відмінности, а тому й не протиставляє любови одного з них любові другого.

Не ти народив мене

У видавництві «ВАМ»[1] вийшла книжка Даніеля В. Дрісколла[2] «Татівство. Станеш татком і все зміниться»[3]. Її назва, щоправда, звучить трохи двозначно. Чому? Тому що ґрунтується на образі, якої начебто завдають чоловікам такі традиційні поняття, як «батько» й «батьківство». На думку автора, від них слід відмовитися, трактуючи як історичні. Адже вони, як вважає Даніель В. Дрісколл, звучать надто суворо й вимогливо. Отож, щоб трохи пом’якшити їх, пропонує, говорячи про роль батька, вживати новий термін – «татівство», який, на його думку, слід використовувати паралельно зі словом «материнство», котрим окреслюють роль і функції матері. Однак батьківство не може бути продовженням материнства. Неможливо змінити почуття кривди щодо батька й батьківства шляхом розмивання відмінності між цими двома відмінними ролями, які, щоправда, водночас взаємно доповнюють одна одну.

У книжці «Зрозуміти дитину. Розмови про виховання» Франсуаза Дольто[4], відома французька лікарка, навела уривок листа, в якому батько описав труднощі, що виникають у нього в процесі спілкування з дітьми, і попросив авторку прокоментувати їх: «Маю сина, якому сім з половиною років, і шестилітню донечку. Вони відкидають мої пестощі й поцілунки, – пише батько. – Деколи роблять це, сміючись, немовби жартують з мене. Недавно, коли ми відпроваджували їх до школи, вони обцілували маму, і я вдав, що ревную. Син, помітивши це, сказав мені: “Тебе цілувати не будемо, бо не ти народив нас”. Для батька це, здається, становить неабияку проблему», – закінчує автор листа. Франсуаза Дольто відповіла: «Це дуже цікаво, бо так само, мабуть, реагує більшість батьків. Цей чоловік сам створив такі умови, за яких змушений страждати, бо любов до батька ніколи не виявляється через фізичний контакт. Про фізичний контакт може йтися лише тоді, коли дитина ще зовсім маленька. Але це повинно закінчитися дуже рано або існувати якнайменшою мірою. […] Батько – це особа, яка кладе дитині руку на плече, кажучи “Синку” або “Донечко”; батько бере дитину на коліна, співає їй пісеньку, пояснює, що зображено на малюнках у книжечці або журналі, розповідає всілякі бувальщини, і це все. Пояснює причини своєї відсутности вдома, а також те, чому людина чинить так або інакше. […] А що сам часто не буває вдома, то дитина може думати, що він знає життя ліпше від мами, яка натомість добре розуміється на тому, що стосується дому. Мені здається, що цей чоловік поводиться зі своїми дітьми, як спрагле поцілунків немовлятко. І саме тому, на мою думку, вони не надто зважають на нього».


[1] «ВАМ» («WAM») – найстаріше католицьке видавництво Польщі, засноване в Кракові 1872 р. як «Видавництво Апостольства молитви» («Wydawnictwo Apostolstwa Modlitwy»). Від 1993 р. використовує скорочену назву – «ВАМ». Окрім релігійної літератури, видає також наукову й науково-популярну. – Прим. пер.

[2] Даніель В. Дрісколл – редактор американського релігійного видавництва «Ave Maria Press». Раніше працював соціальним працівником і викладачем. Автор численних статей про подружнє та сімейне життя. Закінчив Католицький університет Америки. Разом з дружиною та чотирма дітьми живе в місті Саут-Бенд (штат Індіана). – Прим. пер.

[3] Оригінальна назва: Daniel W. Driscoll, Daddyhood: This Changes Everything! -Sorin Books, 2002. – 124 p. Це перша книга автора. – Прим. пер.

[4] Франсуаза Дольто (1908-1988) – французький психоаналітик і педіатр, одна з ключових фігур французького психоаналізу, зокрема дитячого. Авторка численних книжок і статей. – Прим. пер.

Попередній запис

Батьківська любов

Наступний запис

Смерть нічого не змінює