Любов потребує покори

Щоб сказати собі «Я спраглий любови. Потребую Божої і людської любови», потрібна хоча б дещиця покори. Це саме завдяки їй можемо помітити в нашому серці неспокій, якого самостійно не здатні вгамувати. Любови не можна досягти власними силами, не можна її вимагати чи взяти самому. Любов ми завжди дістаємо як нічим не заслужений дарунок і благодать. Святий Ігнатій Лойола[1] в молитві пожертвування, яку пропонує наприкінці «Духовних вправ», просить Бога: «Мені ж дай любов Твою і ласку, яких мені достатньо»[2].

Ісус каже, що багатієві важко увійти до Царства Небесного. Чому? Тому, що він звик усе отримувати за гроші й не спроможний зрозуміти, що найважливішої цінности – любови – купити неможливо.

Олександр Солженіцин[3] у своєму монументальному творі «Архіпелаг ГУЛАГ», присвяченому радянській каральній системі, правду Ісусової притчі вмістив у такій яскравій фразі: «Серце [людини] обростає гординею, як свиня салом». Псується те людське серце, яке довіряє багатству. «Хто надію кладе на багатство своє, той впаде» (Пр. 11:28), – коротко зазначено в Книзі приповістей.

Багатій легко піддається оманливій думці, що все може купити, тож турбується лише про те, «за скільки». Багатства, на яких можемо намагатися збудувати своє життя, – це не лише матеріяльні цінності, а й влада, кар’єра, впливи, домовленості чи навіть психічна сила. Однак любов, як Божа, так і людська, не має ціни. Її повсякчас слід приймати з відкритою душею та вдячністю, з усвідомленням того, що вона завжди є благодаттю. Саме тому Ісус каже, що до Царства Небесного – Царства Любови – увійдуть лише ті, хто покірний, як дитина (пор.: Мт. 18:3).

Люблячи, не раньмо

Відчуваючи спрагу любови, мусимо бути дуже уважними, чуйними й делікатними, щоб не зранити наших найближчих. Це потрібно для того, щоб не мучити інших, вимагаючи від них щораз більше уваги, тепла, розуміння, сердечности і співчуття.

«Не докучай ближнім своїм емоційним голодом» – це одне з найважливіших правил подружніх, родинних, братніх, спільнотних, дружніх стосунків. Цієї засади слід навчати також наших дітей, коли вони – під впливом нетерплячости й дитячої ненаситности – намагаються емоційно тероризувати оточення, уперто вимагаючи виконання своїх забаганок.

Покора ні до чого не змушує, а просить і терпляче чекає. Вона ніколи нічого не вимагає. Не звинувачує, не засуджує і не мстить тим, хто, люблячи, якимось чином зранив нас, – незалежно від того, чи то було в ранньому дитинстві, чи в дорослому житті.

Покора дає силу прощати й примирятися. Завдяки їй можемо розуміти тих, хто нас ранить, і співчувати їм. Адже вона добре знає, що в основі агресивної, образливої поведінки наших близьких зазвичай лежить їхнє страждання. Покорі також відомо, що ми аж ніяк не ліпші від тих, хто своїми словами чи вчинками ранить нас. Пізнаючи самих себе, власний біль і гнів, спричинений завданою нам кривдою, починаємо розуміти, як легко скривджений може стати кривдником, а жертва перетворитися на ката.

Підтверджує це й Олександр Солженіцин: «Сократ[4] заповів нам: пізнай самого себе! І перед ямою, в яку ми вже зібралися зіштовхнути наших кривдників, ми спантеличено зупиняємося: адже це лише випадок, що катами були не ми, а вони. А гукнув би нас Малюта Скуратов[5] – то й ми, мабуть, не схибили б!.. Від добра до зла один крок, твердить прислів’я. А отже, і від зла до добра теж».

Пізнай самого себе

Писав Олександр Солженіцин і про те, що ті, хто не пізнав себе, опиняються у великій небезпеці, коли ними опановують темні сили серця. Коли людина, керуючись гординею та використовуючи насильство, намагається заволодіти тим, що їй не належить. Не знає також (бо знати не хоче), як сильно кривдить інших, якою жорстокою та нелюдяною буває. Сила, влада, впливи й багатство, які мають служити загальному добру, у руках нечесної людини перетворюються на знаряддя утиску та кривди.

«Оглянувшись, я побачив, що все свідоме життя не розумів ні себе самого, ні своїх прагнень. Мені довго здавалося добром те, що було для мене згубою… Але як море, накочуючись бурунами, збиває з ніг недосвідченого купальника та викидає його на берег, так і мене болісні удари нещасть повертали на земну твердь. І тільки так я зміг пройти той шлях, який завжди хотів здолати.

За роки ув’язнення мені довелося на власній зігнутій, мало що не зламаній спині звідати, як людина стає злою і як – доброю. Захопившись у молодості успіхами, я почувався непогрішним і тому був жорстоким. Володіючи надмірною владою, я став убивцею та насильником. Навіть чинячи найбільше зло, я був упевнений, що роблю добре, і мав на підтвердження цього логічні докази».

Далі Солженіцин розповідає, як вісім років, проведених у таборах, стали для нього даром, завдяки якому він зміг скласти іспит сумління, очистити совість і пізнати глибини свого серця. І саме там, на дні свого серця, виявив маленький форпост добра й любови.

«Перші порухи добра я відчув у собі, лежачи на гнилій тюремній соломі. Поступово я зрозумів, що лінія, яка відділяє добро від зла, проходить не між державами, не між класами й не між партіями, а через кожне людське серце – через усі людські серця. Ця лінія рухома, з роками вона переміщується в нас. Навіть у серці, опанованому злом, вона утримує маленький плацдарм добра. Навіть у найдобрішому серці залишається невикорінений куточок зла.

І тоді я зрозумів правду всіх релігій світу: вони борються зі злом у людині (у кожній людині). Неможливо знищити зло в цілому світі, але можна зменшити його владу над кожною людиною. […]

“Пізнай самого себе”. Ніщо так не сприяє пробудженню в нас здатности розуміти інших, як тривожні роздуми про власні злочини, промахи й помилки. […]

Ось чому я повертаюся до років свого ув’язнення й кажу, нерідко дивуючи навколишніх людей: “Будь благословенна, в’язнице!” […] “Будь благословенна, в’язнице, за те, що ти була в моєму житті!”».


[1] Ігнатій Лойола (1491-1556) – християнський святий, засновник католицького ордену освітян і місіонерів Товариство Ісуса, члени якого відомі як єзуїти. – Прим. пер.

[2] Духовні вправи святого Ігнатія Лойоли, вправа 234. – Прим. пер.

[3] Олександр Солженіцин (1918-2008) – російський прозаїк, драматург і поет. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1970 р. – Прим. пер.

[4] Сократ (469-399 до Хр.) – давньогрецький філософ, учитель Платона. – Прим. пер.

[5] Малюта Скуратов (? – 1573) – державний, політичний і військовий діяч Московського князівства, головний кат при дворі Івана Грозного. Одна з найстрашніших і найкривавіших постатей світової історії. – Прим. пер.

Попередній запис

Любов і покора

Наступний запис

Як виявляється наше прагнення любови