Любов прощає

Останнім, і найважливішим, аспектом любові є прощення.

Щоб почати вихід із внутрішнього хаосу, Клавдія мусила досвідчити безумовну любов. Але жодна людська істота не здатна в повноті відповісти на таку потребу іншої людини. Асистенти – через втому чи з інших причин – інколи все ж таки злилися на Клавдію. Цим вони роз’ятрювали старі рани Клавдії, викликаючи знову біль самотності та відкинення. І зцілення Клавдії ніколи не стало б можливим, якби вона не навчилася прощати і не зрозуміла, що берегти єднання сердець – означає уміти прощати та просити пробачення.

Ми всі несемо в собі свої рани, які не дозволяють нам завжди бути уважними, лагідними, люблячими. Це стосується і великого світу довкола нас, і маленького світу «Ляршу», в якому асистенти не приходять лише на декілька годин «попрацювати», а віддають неповносправним людям увесь свій час; підписують, як ми кажемо, «угоду про стосунки». Живучи, працюючи, молячись разом, ми творимо нову модель спільноти. Однак життя в постійних стосунках не завжди легке.

Клавдія, щоб у мирі рости і розвиватися як дівчина, мусила прийняти не тільки свою незрячість, а й схильність до депресії, вибухів злості; свої рани, спричинені відкиненням, браком любові та розуміння в перші шість років життя в закладі. Важливо було, щоб Клавдія виявила свої зони темряви, хоч би й навіть не зуміла їх назвати, і щоб зрозуміла, що вона має право не бути досконалою. Надін відкрила Клавдії, що існує вищий, фундаментальніший закон, якому всі ми підвладні, закон, не вигаданий нами, а даний нам, скритий у серці кожної людини. І що життя – це зростання, кожен може розвиватися, іти вперед, вивільнятися з-під влади хаосу та темряви, іти назустріч світлу та новому порядку любові.

Зростання Клавдії ішло в парі із зростанням Надін. Як би інакше змогла Надін прийняти Клавдію з її внутрішнім хаосом та шаленством, якби вона не сприйняла їх і в собі? Як би вона могла вірити в зріст Клавдії, не вірячи у свій власний?

Для Клавдії в її боротьбі та внутрішньому поступі дуже важливою була молитва. Крок за кроком Клавдія відкривала, що її люблять не тільки члени спільноти, а й що її любить Бог. Це стало для неї кардинальним відкриттям.

Молитися разом

Багато людей у цьому світі відчувають потребу час від часу відходити від турбот та радостей щоденного життя, щоб усамітнитись у молитві. Ця потреба стає особливо гострою в періоди труднощів чи конфліктів, бо молитва дає нам можливість з віддалі подивитися на те, що відбувається, не лише під кутом зору наших особистих бажань, а й з погляду спільної мети. У «Лярші» такою метою є творення спільноти, що живе любов’ю. Молитва – це час, коли ми дозволяємо новому світлу влитися в наші серця, буквально «освітити» кожен наш день.

Життя в «Лярші» дуже насичене. Роботи так багато, а часу для цього так мало. Нам потрібен час, щоб без метушні та поспіху озирнутися на прожитий день, щоб прислухатися до внутрішнього голосу надії, який знов і знов нагадує нам: головне – це любов, а ми так легко забуваємо про це в метушні щоденних справ і тривог. Отож молитва – це радше слухання, аніж говоріння. Молитися – значить зосередитись на любові, дозволити виявитись тому, що є в нас найглибинніше…

Для мене молитва – це також зустріч з Тим, хто любить мене, хто відкриває мені мою таїнствену цінність, хто нагадує мені, що я покликаний бути джерелом життя для інших. Це зустріч з Тим, хто любить усіх, хто запрошує усіх до ще більшого співчуття та любові… Молитися – це відпочивати в тихій, мирній, лагідній присутності Бога…

Кожного вечора спільнота Суяпа збиралася на молитву, просту молитву довіри і любові, щоб запросити Божого Духа спочити на кожному, оселитися в серці кожного. Клавдія легко й просто приєдналася до цієї молитви, відкриваючи своє серце Богові. Перед Богом, у молитві, всі почувалися рівними – Надін, Клавдія, кожен член спільноти. Кожен міг попросити прощення за черствість свого серця, воздати хвалу та подяку за життя і любов, які отримав, попросити сили протистояти егоїзмові, не дати йому взяти гору.

У час молитви Клавдія відкрила, що її любить не тільки Надін, але й Бог, і від цього їй стало легше любити саму себе, вірити, що й вона може любити і служити Богові, як інші; бути джерелом життя для тих, хто її оточує. Так вона поступово віднаходила у своєму житті сенс і зміст: вона, Клавдія, також походить від Бога, Бога любові, і до Нього вертається. Життєва мандрівка набуває сенсу в любові.

Відчуття самотності притаманне людині. Однак самотність – це не те саме, що перебування на самоті. Можна бути на самоті, а проте почуватися щасливо, знаючи, що ми поєднані з іншими людьми, з сім’єю, спільнотою, всесвітом, Богом. Самотність – це відчуття ізольованості, відірваності від інших. Це відчуття, що ми не маємо ніякої цінності та значення і не спроможні дивитися в обличчя ворожому всесвіту.

Самотність породжує в нас почуття провини. За що? За те, що живемо? А яким судом засуджені? Ми не знаємо. Самотність має присмак смерті. Сьогодні є так багато людей, поглинених хаосом, зачатих і народжених у хаосі, які не зустріли в житті нічого, крім байдужості, відкинення, ненависті. Вони не спроможні любити, бо ніхто ніколи не любив їх. Перебуваючи від народження у світі хаосу, вони не можуть передати іншим нічого, крім хаосу. Бо страх і ненависть – так само, як і любов, – передаються з покоління в покоління.

Чи можна уникнути хаосу, звільнитись від нього? Чи не є джерелом ненависті й страждання нашого світу неспроможність батьків безумовно любити своїх дітей? Чи приречені всі ми жити у світі насильства, конфліктів, хаосу?

Досвід мого життя утвердив мене в тому, що з цього пекельного кола можна вирватися. Для цього ми повинні відкрити красу, приховану в серці кожної людини, її здатність давати і приймати життя. У цьому розділі я говорив про людину та її зростання. А що ми можемо зробити в плані політичному і соціальному? В якому суспільстві ми хочемо жити?

Тільки таке суспільство, яке заохочує своїх членів долати мури егоїзму та егоцентризму, несе в собі зерна правди, любові та справедливості. Суспільство функціонує добре тільки тоді, коли кожен його член відчуває відповідальність не лише за своє життя та життя своїх рідних, але й за життя усіх людей. Так люди відкриваються одне до одного, а ціле суспільство відкривається до інших народів, до усього людства. Щоб це стало можливим, кожна людина повинна наважитись повірити в любов. Зростання суспільства вимагає відкритості й діалогу, довіри одне до одного, бажання слухати і зрозуміти одне одного. Особливо це стосується слухання правди, яку ми не хочемо чути. Нам треба зустрічатися, щоб разом думати про головні людські потреби та засади життя і про те, як нам спільно діяти, щоб будувати світ відкритості та взаємного прийняття.

Попередній запис

Любов радіє і святкує

Наступний запис

Зв’язок з іншими людьми