Любов радіє і святкує

Недостатньо тільки відкрити людині її цінність, зрозуміти її та бути уважним до неї. Любити людину – означає також радіти нею. Подібних до Клавдії людей часто сприймають лише як таких, що страждають і потребують допомоги, та й більше нічого. Але Клавдія хоче сміятися, радіти й разом з іншими людьми святкувати. Стіни внутрішньої фортеці Клавдії були зруйновані радістю й уважною присутністю Надін та інших членів спільноти Суяпа. Крок за кроком Клавдія відкривала, що вона не така вже й погана, адже ж іншим добре з нею, її люблять, і сама вона, виявляється, теж може любити.

Неповносправність є джерелом страждання, яке може цілковито заполонити особу. Часто в нашому сприйнятті неповносправної людини ми не помічаємо нічого, крім неповносправності, ми дивимось на неї зі смутком, жалем. За неповносправністю ми не помічаємо особи – такої самої, як і кожен з нас, що хоче і може дарувати радість людям навколо, що хоче, аби ним і його життям раділи. Тільки тоді, коли всі наші рани і слабкості ми самі та інші люди приймемо як частину нашої людськості – тільки тоді наше негативне уявлення про самих себе зможе змінитися.

Любов допомагає іншій людині брати відповідальність за своє життя

Любити людину не означає тільки робити щось для неї – це означає допомогти їй навчитися робити щось самостійно, відкрити свої здібності й таланти, стати відповідальною за себе, пізнати зміст свого життя настільки, наскільки вона в стані це зробити.

Спершу, після прибуття в спільноту, у Клавдії часто були приступи злості. Вона ні з ким не хотіла спілкуватися, відмовлялася виконувати будь-які вимоги, замикаючись повністю у світі свого внутрішнього страждання та смутку. Їй потрібна була присутність людини твердої, рішучої, яка б не давала їй утікати у світ тривоги, ізоляції та безумства. Звичайно ж, Клавдія не сприйняла б такої протидії, якби не відчувала, що це робиться з поваги до неї, з бажанням допомогти та захистити її. Авторитет, не оснований на довірі, сприймається як тиранія. До зросту у свободі спричиняє тільки авторитет, суттю якого є довіра.

З часом Клавдія зрозуміла, що вона несе відповідальність за своє тіло, за своє життя і за свої вчинки і що вона має право вибору. Але їй потрібно було також навчитися поважати інших. Зростаючи, Клавдія навчилася визнавати і поважати вимоги життя в спільноті і робити необхідні зусилля, щоб кожному було добре.

У «Лярші» ті, хто хоче розділити своє життя зі слабшими, виконують ніби роль акушерки: вони допомагають народитися життю в тих, кого їм довірили, допомагають їм рости та розвиватися згідно з їх власним ритмом. Асистенти в «Лярші» не намагаються перетворити неповносправних осіб у людей «нормальних», а допомагають їм досягти зрілості, на яку тільки вони спроможні. Це зростання в зрілості відбувається в кожного по-своєму. Роль Надін та інших асистентів полягала не в тому, щоб контролювати, скеровувати, програмувати розвиток Клавдії, а в тому, щоб допомогти їй розкритися, розцвісти, звільнитися; щоб надихнути її до зростання. Життя Клавдії та її призначення – це сокровенна таємниця…

Клавдія почала розвиватися, коли усвідомила, що існує зв’язок між нею та іншими людьми. Вона відкрила, що тоді як Надін пробуджувала в ній нове життя, сама вона пробуджувала до нового життя Надін, бо вони пов’язані одна з одною, як взаємопов’язане все в природі. І ця взаємна залежність – це єднання сердець…

Любов – це єднання сердець

Єднання – це розділена довіра, це взаємні зв’язки, неперервний потік любові між двома людьми, де кожен дає і кожен отримує. Єднання – це не є щось досягнене, зафіксоване; воно постійно росте та поглиблюється, але може й зникнути, якщо хтось один забажає заволодіти іншим, привласнити собі, перешкодити іншій людині зростати та розвиватись. Єднання – це відкритість і взаємна ранимість, це звільнення, яке дозволяє кожному бути самим собою, щораз більше відкриватися до своєї справжньої суті, до інших, до всесвіту, до Бога.

Довіра є найвищий вияв любові. З щедрості ми даємо гроші, свій час, знання. Довіра ж спонукає нас дарувати іншій людині себе, своє серце. У житті Клавдії була мить, відома тільки їй одній – і це її таємниця, – коли вона відчула, що її люблять і що вона може довіритися, може ризикнути жити, даруючи себе. Відкриваючи своє серце, вона відкрила новий простір у серці Надін і покликала її теж виходити з її самотності. Так народилося єднання їхніх сердець.

У такому єднанні сердець – таємниця нашої людськості. Жити в такому єднанні означає приймати в себе іншу людину і дарувати себе їй, перебувати одне в одному. Таке єднання є проявом взаємної довіри, яка дарує відчуття безпеки і водночас робить нас ранимими. Це живі стосунки, а тому їх треба плекати, захищати від усього, що може їх убити, – від страху та егоїзму, від жадання влади та контролю над іншою людиною. Відкриваючи себе до інших, ми до деякої міри губимо контроль над власним життям. Єднання сердець – це реальність і красива, і небезпечна водночас. Красива – бо приносить звільнення, яке дарує нову радість життя, відчуття, що ми не самі, бо, навіть перебуваючи далеко одне від одного, ми відчуваємо цю нездоланну близькість, яка є між нами. А небезпечна тому, що, зруйнувавши мур навколо нашого серця, ми стали більш ранимими і вразливими до відкинення.

У єднанні сердець присутній Бог. «Єднаючись з найменшими, ми поєднуємось з безмежним». Про це пише євангелист Іван у своєму першому посланні: «Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» 1Ів. 4:7

Попередній запис

Любов розуміє

Наступний запис

Любов прощає