МЕТОДИ ТЛУМАЧЕННЯ

І. Святе Письмо, боголюдську книгу, не можна сприймати просто як текст, «продиктований» Богом, в якому кожна фраза в буквальному розумінні походить із неба. Біблія є Словом Божим і водночас «словом людським», голосом тих душ, які пережили найвищий досвід богоприсутности. У притчах, пророцтвах і псалмах святі автори прагнули розповісти про таємницю цього досвіду доступними їм засобами. Сповіщаючи про те, що їм відкрилося, богонатхненні письменники залишалися синами своєї епохи. Їхні книги позначені не лише характерами і здібностями авторів, а й середовищем, в якому вони жили, відображають його уявлення про природу і суспільство. У самій Біблії ми нерідко подибуємо поклики на джерела, що лягли в основу тексту (наприклад, див. Чис. 21:14; І. Н. 10:13; 2Цар. 1:18; 2Мак. 2:24; Лк. 1:1-3).

Цей земний аспект Біблії не тільки не виключає богонатхненности, а навпаки – Писання завдяки йому стає ще дорожчим нам як місце перетину людського й божественного. Крім того, він перешкоджає культові букви, до якого люди нерідко бувають схильними (див. 2Кор. 3:6-7). У боголюдській природі Писання, за словами Івана Золотоустого, «виразно проявляється сила духу, який переконує людей у тому, щоб вони дотримувалися потрібного й головного та зовсім не бентежилися, натрапляючи на мізерні розбіжності» (св. Іван Золотоустий. «Бесіди на Євангеліє від Матвія, 3»).

ІІ. Біблія – це не збірка повчань, а історія богопізнання – історія, сповнена мук і осяянь, падінь і злетів. Об’явлення давалося людям у духовному житті багатьох поколінь. Старий Заповіт розповідає про віру, яку людина осягала поступово в процесі свого внутрішнього дозрівання. Наче промінь світла, що проникає в закамарки темної будівлі, Слово Боже входило у свідомість людей. Тільки розуміючи всю складність цього розкриття істини та преображення нею духу, ми зможемо сприйняти Біблію як єдине ціле. На відміну від багатьох священних книг минулого, вона суперечлива й драматична, як саме життя.

Читачеві Старого Заповіту не повинно бути байдуже, як він формувався та за яких умов поставали його книги. У цьому сенсі дуже корисним є для нас знання історії, або, як твердив Іван Золотоустий, «причиною незрозумілости деяких місць у священних книгах нерідко є незнання того предмета, про який ідеться, і обміління подій, котрі тоді були, а тепер не бувають» («Бесіди на 1Кор. 29:1»).

Отже, історичний і літературний аналіз біблійного тексту сприяє глибшому й точнішому розумінню Біблії. «Церква, – писав протоієрей С. Булгаков, – не лише не перешкоджає вивченню Слова Божого всіма доступними способами, зокрема сучасними засобами наукової критики, а й не вирішує наперед, якими будуть висновки цієї критики. Православна свідомість не має підстав боятися біблійної критики[1] чи відчувати перед нею збентеження, бо завдяки їй шляхи Божі та дія Божого Духа стають лише конкретніше пізнаваними» («Православие». Париж, 1964).

ІІІ. Кожен великий літературний твір багатоплановий за своїми значеннєвими відтінками та містить набагато більше, ніж може зауважити поверхневий читач. Тому твори Гомера, Данте, Шекспіра, Пушкіна та інших геніяльних письменників усебічно аналізують, намагаючись якомога повніше розкрити все те багатство форми й думки, яке міститься в них. Природно, що книги Святого Письма здавна стали предметом ретельного вивчення, яке сприяло проясненню і уточненню їхнього змісту.

Чимала кількість розділів Старого Заповіту багатозначна за своїм змістом. Існує п’ять основних методів тлумачення цих книг і місць, які опрацювало юдейсько-християнське богослов’я протягом століть.

1) Метод буквального тлумачення зводиться до того, щоб якомога логічніше й чіткіше уявити собі хід біблійних оповідей і пряме значення вчення, викладеного в Писанні. Цей метод опрацювали сирійські учителі Церкви в III і IV ст. (Антіохійська й Едеська школи), найвідомішим серед яких є св. Єфрем Сірійський (306-373). Близькими до цих шкіл є учителі Церкви, які працювали над моральною екзегезою, тобто таким тлумаченням Біблії, яке безпосередньо слугує гомілетичним (проповідницьким) цілям і прагне передусім осягнути етичний сенс Писання (св. Іван Золотоустий, св. Ісидор Пелусійський та ін.).

2) Метод алегоричного тлумачення зародився в юдейському середовищі, а розвинув його олександрійський релігійний філософ Філон (пом. бл. 40 р. до Р. X.). Його принципи екзегези сприйняли учителі Олександрійської школи: Климент і Ориген (III ст.) та св. Григорій Ниський (335-394). Алегоричне тлумачення ґрунтувалося на думці, що текст Біблії містить набагато більше, ніж можна почерпнути з нього, розуміючи його буквально. Тому послідовники Олександрійської школи прагнули через розшифрування алегорій пояснити таємний зміст Писання. Попри те, що Олександрійський метод був доволі плідним, йому бракувало достатньо надійних критеріїв для правильного розуміння біблійної символіки, і це нерідко ставало причиною появи зовсім довільних гіпотез. Водночас незаперечною заслугою Олександрійських богословів стало їхнє прагнення викласти вчення Біблії мовою філософії.

3) Типологічний (прообразний) метод тлумачення застосували члени громади Кумрана (І ст. до Р. X.). Прихильники цього методу вважали, що Біблія містить багатозначні прообрази («тіпос» грецькою прообраз) історії спасення, які можуть стосуватися не одного, а різних її етапів. Наприклад, вихід з Єгипту вони розуміли як прообраз повернення з полону, а в Новому Заповіті – як прообраз виходу з рабства гріха (води моря – прообраз вод хрещення). Цей метод, який засвоїло багато учителів Церкви (св. Василій Великий, св. Єронім та ін.), має величезне значення для розуміння духовної цілісности Біблії, в якій ідеться про діяння єдиного Бога в єдиній історії спасення.

4-5) Літературно-критичний та історико-богословський методи тлумачення своїм корінням сягають праць Оригена, св. Єроніма та деяких середньовічних юдейських і християнських письменників. По-справжньому розвинулися вони за нового часу (починаючи від XVII ст.) і за останні сто років досягли найбільших успіхів. Ці методи використовують для тлумачення Біблії: а) прийоми літературної критики тексту, б) результати порівняльного вивчення релігій і в) інформацію про культуру й історію країн Давнього Сходу, в оточенні яких відбувався процес творення Біблії. Ці методи не лише допомогли скласти точніше уявлення про час та історію появи священних книг, а й зрозуміти основні поняття біблійного богослов’я.

Вивчення давньосхідної писемности дало змогу чіткіше визначити різні літературні жанри, які використали автори Біблії. Виявилося, що під час її тлумачення надзвичайно важливо вміти відрізняти притчу (машал) від повчальної оповіді (мідраш), оповідь – від історичного тексту, поетичні гіперболи – від строгого фактологічного викладу подій тощо. Змішування цих жанрів (кожен з яких має свої закони й виражальні засоби) нерідко призводило раніше до помилкових висновків щодо розуміння тексту. Тепер біблістика вже підходить до притчі чи епосу з іншими критеріями, ніж до пророцтва чи літопису. В одних випадках Біблія прямо говорить про конкретні факти, тимчасом як в інших її оповідь – це лише образна форма, якої надали проповіді віри.

Усі п’ять методів не заперечують, а доповнюють один одного. Завдяки працям учителів Церкви та сучасних екзегетів скарби Святого Письма від епохи до епохи все повніше розкриваються перед нами у всій своїй духовній невичерпності та глибині.


[1] Критикою автор називає літературно-історичні дослідження.

Попередній запис

ЯК УКЛАДЕНИЙ СТАРИЙ ЗАПОВІТ

Наступний запис

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ СТАРОГО ЗАПОВІТУ