Молимось про терпеливу довіру

Нехай ніщо не хвилює, нехай ніщо не лякає, все минає; терпляча витривалість досягає всього: хто Бога має, той не прагне нічого, бо Бога досить одного. Св. Тереза Авільська (1515-1582 рр.).

Коли мати Терези померла, сестра її бабусі, Лілі, стала другою матір’ю для Терези і бабусею для наших малих дітей. На той час їй було далеко за вісімдесят. Ми часто навідувалися до неї в її невеличку двокімнатну квартиру в будинку для перестарілих, де тітка Лілі мала приємність оточити себе улюбленими речами. Для відвідувачів, наче підставки для книг, на її барвистому дивані лежали дві старовинні подушки. На плиті стояв латунний чайник, який уже за мить міг забезпечити освіжувальним напоєм. Але одного разу ми помітили цікаву річ, яка лежала на письмовому столі тітки Лілі. Це була склянка, наповнена монетами. Тереза спитала: «Для чого ця склянка?»

«А, ця, – засміялася вона, повільно торкаючись пальцями чистого кришталю так, наче хотіла представити нам свій найновіший скарб. – Я знайшла її серед речей тітки Гетті. Знаєте, саме це мені і було потрібно». Вона ще трошки посміялася, висипаючи те, що було в склянці, собі на зморщену долоню. «Я не хочу нікого забути, коли молюся після обіду. Це пені означає одну молитву «Отче наш», одну «Радуйся, Маріє» і одну «Слава Отцю» за Керол. Це пенні – за Бланш, що живе навпроти. Це – за вашу бабусю. П’ятаки означають молитви. Одна – за Клер і одна – за тебе. Одна – за Бренду, ми вже майже вісім місяців не отримували від неї звісток. Таким чином, я нікого не забуду. Коли ви будете в моєму віці, доведеться щось таке собі вигадувати».

У своїй молитві тітка Ділі була терплячою і вірною. Вона молилася щодня кілька годин, аж до самої смерті, коли їй виповнилося 100 років. Ми намагаємося її наслідувати, щодня передаючи Ісусові кожну нашу дорослу дитину. Але молитва про заступництво була чимось більшим, аніж просто повторенням, особливо для когось такого, як тітка Ділі. У центрі такої молитви лежить довготривале зобов’язання входити в Божу присутність від імені дочки або сина. Ми наближаємося до Бога від імені сина чи дочки в акті пожертви, що буквально означає «робимо (їх) святими». Також ми діємо, наче місток, бо вони належать водночас і нам, і Богові. Іноді ми втомлені, зневірені і схвильовані, але все одно підносимо їх у молитві до Ісуса. Буває, що почуваємося нездатними відпустити дорогих нам людей, тоді Ісус обіймає нас і переносить (і наших дітей також) у присутність Його Отця. Заступницька молитва передбачає зв’язок із Богом, незалежно від того, чи наші молитви нагадують тоненьку нитку чи міцний дротовий кабель. Божа присутність стає джерелом благословення сили для нас, для наших синів і дочок, навіть якщо результати наших молитов є невидимими.

Чекайте і будьте сильними

Хтось скаже, що наше суспільство вже розучилося терпляче чекати. Кому подобається чекати в заторах? Хто тішиться чергам у поліклініці, ресторані або супермаркеті? А якщо до всього цього додати користування інтернетом, то скажіть, хто терпляче чекатиме, поки відкриється повільна інтернет-сторінка? Хто зберігає спокій, коли відповідь на електронне повідомлення доводиться чекати більш ніж два дні? Цей звичний досвід очікування ускладнює очікування Божої відповіді на наші молитви. Але якщо ми подивимося на це з другого боку, то дозвіл Богові навчити нас чекати може стати саме тією протиотрутою, якої потребуємо, щоб жити, як учні Христові.

«Хіба ж ти не знаєш, або ти не чув: Бог – відвічний Господь, що кінці землі Він створив? Він не змучується та не втомлюється, і не збагненний розум Його. Він змученому дає силу, а безсилому міць. І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!» (Іс. 40:28-31).

Дехто зі святих показує нам, як «чекати на Господа», зокрема це описано в пророка Ісаї. Свята Тереза Авільська, наприклад, ділиться з Богом кожною думкою щодо своїх сестер, а тоді спокійно чекає на Божі вказівки. Свята Моніка (331-387 рр.), довгостраждальна мати святого Августина, чекала Божої відповіді на свої молитви щодо свого сина десятиліттями. Ми також маємо відмовитися від своїх страхів і прагнень вказувати Богові, коли Він має відповісти. Ми теж маємо відмовитися від своїх почуттів і прийняти рішення довіряти Господу повсякчас.

Очікувальна молитва схожа на маленьке гірчичне зернятко. Наше маленьке зернятко містить усі важливі складники – усю «необхідну ДНК», яка потрібна для того, щоб принести в наші сім’ї Царство Боже. Ісус запевняє, що наше рішення молитися має силу. Він обіцяє, що «нічого не матимете неможливого» (Мт. 17:20). Тож ми продовжуємо наближатися до Ісуса, аж поки зерня стане саджанцем, згодом – багатообіцяльною рослиною, і, нарешті, – повноцінним квітучим кущем. Ми просимо Святого Духа знову і знову дати нам дар молитви, просимо допомогти нам уникнути безпорадного розпачу. Ми просимо Святого Духа допомогти нам утриматися від викопування незрілого саджанця, від намагання втекти від обов’язку доглядати сад сімейного життя. «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» (Мр. 9:24). Акт молитви за дорогу нам людину протягом тривалого періоду вже сам по собі є актом віри. Ми очікуємо, що Бог може щось зробити, інакше ми не надокучали б Йому молитвою.

Чекайте на силу Господню

Прикладом активного молитовного чекання є Бетті, яка молиться за свого зятя Теда. Вона знає, що значить перебувати на передовій терплячої довіри. Бетті звертається до Ісуса майже щодня протягом шести років, просячи Бога зцілити її зятя. На кожному етапі своєї мандрівки вона знаходить нову можливість заступатися і чекати на Господа. Бетті добре усвідомлює силу, що випливає від розмови з Ісусом, який може «завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись» (Євр. 7:25). Ось що вона пише:

«Кожну свою біологічну дитину я народжувала один раз, а свого зятя Теда в молитві я народжувала тисячу разів. У дитинстві Тед пережив неймовірні жахіття, які призвели до відчуження від матері й тепер уже покійних дідуся й бабусі. Тед знав, що його дідусь і бабуся були поховані недалеко від нашого дому, хоча, де саме, пригадати не міг. Тож я почала їх шукати. Я знайшла їхні могили і привела туди Теда з моєю дочкою. Він повільно підійшов до надгробків і сказав: «Бабцю, дідусю, це моя дружина Конні». Бог розпочав зцілення Теда.

З Тедового дозволу, я розшукала решту членів його сім’ї. Минув не один місяць, і от на День матері я зателефонувала його матері Клавдії. Я з радістю розповіла їй про наших спільних онучок і надіслала їхні фотографії! Однак Тед і далі не виявляв бажання навідатись до неї. Тож я помолилася і вирушила сама на зустріч із Клавдією. Мій намір зміцнів, коли довідалася, що в неї четверта стадія раку. Ми привіталися, Клавдія сказала: «Коли я обіймаю тебе, то відчуваю, наче обіймаю Теда». І я сказала: «А коли я тебе обіймаю, то також відчуваю, наче обіймаю Теда!» Вона дала мені дитячий фотоальбом Теда і невеличкі подарунки для його дітей. Для нас обох цей зв’язок був важливим.

Та минуло понад два роки, а жодного примирення між Клавдією і Тедом, жодних відвідин так і не було. На Теда просто наринули далекі спогади, а стан Клавдїї погіршувався. Вона померла на самоті. Тед навіть не зміг змусити себе піти на її похорон. Тітка Теда поклала улюблені сімейні світлини Клавдїї в її труну. Тож тепер я молюся, щоб він зміг відвідати її могилу і бути зціленим або щоб Ісус загоїв його рани в той спосіб, який прославить Отця».

Попередній запис

«Провадь мене в життя милосердя»

Наступний запис

Віддайте дар часу