Місійна кампанія в містечку Пекс

«Господь же то Дух, а де Дух Господній, там воля» (2Кор. 3:17).

Кілька років тому я був у складі групи місіонерів, яка проводила короткотермінову серію євангелізаційних зібрань в Угорщині. Одне із зібрань відбувалося в красивому містечку під назвою Пекс. Після восьмигодинної подорожі автобусом із попереднього місця євангелізації ми прибули до Пекса. Ця поїздка не була схожа на жодну з попередніх.

Одним із членів нашої групи був обдарований лідер-мирянин із Індії на ім’я Ромео. Це була його перша подорож із нами. Вранці, вирушаючи, ми, як завжди, спільно помолилися, а потім зручно розмістилися в автобусі, оскільки попереду була далека дорога. Саме тоді Ромео вийшов наперед і сказав, що має сильне відчуття, що Господь хоче, щоб ці шість чи більше годин у дорозі ми провели в заступницькій молитві і разом «духовно повоювали» за завтрашнє зібрання. Він пояснив, що відчуває, що на зібранні будемо протистояти духовним твердиням, і є необхідність молитися до Святого Духа про допомогу у звільненні людей.

Ми молилися всю дорогу до м. Пекса. Прибули туди увечері, і, коли проїздили через місто, хтось побачив спортивну арену, що мала бути місцем проведення зустрічі. Ромео запропонував зупинитися і помолитися на арені кілька хвилин. На арені не було нікого, крім кількох чоловіків, які виконували завершальні роботи зі встановлення і перевірки апаратури. Ми стали в центрі арени і почали молитися. Буквально через кілька хвилин кожний із нас сильно відчув присутність і силу Святого Духа. Я годі зрозумів, що Ромео насправді чув Господа і щось справді важливе має статися завтра.

Коли ми молилися, один із робітників, що працювали на встановленні апаратури, підійшов до Ральфа Мартіна і попросив у нього допомоги. Він сказав, що протягом 50 років був активно задіяний в окультизмі і хоче від усього цього звільнитися. Ральф і кілька членів нашої команди помолилися з ним. Прагнення звільнитися і дитячий голод Бога цього чоловіка були добрим знаком того, що мало відбутися на зібранні.

Наступного дня вранці ми зібралися на зустріч. Спортивна зала була наповнена людьми різного віку. Ми почали день головною проповіддю Євангелія і проголошенням перемоги Ісуса над владою гріха та смерті через хрест. Після проповіді, як звикло, ми запросили людей вийти наперед для молитви. Більшість присутніх на арені вийшла у відповідь на запрошення разом із сотнями інших людей, які хотіли, щоб члени нашої команди помолилися над ними особисто.

Я стояв на сцені і вів молитву, коли раптом почув голосний, пронизливий крик. Я поглянув униз, на платформу, звідки долинав шум, і побачив одного з членів групи, ветерана наших місійних кампаній і однозначно, одного з найсильніших із відомих мені чоловіків. Він у паніці махав мені рукою. Я спустився, щоб подивитися, що сталося.

Виявилося, що один молодий чоловік, який прийшов для молитви, у відповідь на запитання, за що він хоче помолитися, зробив спробу вдарити мого друга. Після того всі оточуючі відчули сильний гидкий запах сірки. Розмовляючи, я також відчував той запах.

Той молодик стояв десь за 10 футів від нас. Я обернувся, щоб поговорити з ним, і вжахнувся. Йому було, напевно, близько 30 років, він мав смолисто-чорне волосся, одягнутий був у чорний шкіряний піджак. Погляд його очей був диким, він видавав дивні звуки, і при цьому його сильно викручувало.

Ми з перекладачем наблизилися і запитали, чи не хоче, щоб за нього помолилися. Він ствердно хитнув головою.

Тоді я попросив одного з членів нашої групи відшукати священика, який би допоміг нам у молитві. Коли священик зустрівся з холодним мертвим поглядом молодика, то трохи злякався і сказав: «Я не та людина, яка може з цим упоратися!». Він допоміг нам відшукати потрібного священика, і ми повели молодого чоловіка в молитовну кімнату, яку облаштували в задній частині арени.

Через кілька хвилин я змушений був повернутися на сцену, але мій друг і священик пізніше детально розповіли мені про все. Вони поставили йому кілька запитань стосовно життя. Деякий час він мовчав, але поступово розповів свою історію.

Його охрестили католиком ще немовлям. Батьки були комуністами і ніколи не жили вірою. Тому він не отримав релігійного виховання. Його батько був стриманою і жорсткою людиною, він мало або й зовсім не підтримував стосунків із сином. У підлітковому віці цей чоловік багато сперечався з батьком. Одного разу сварка переросла в бійку. Побитий і емоційно зранений, він утік із дому.

Щоб вижити, почав займатися проституцією. З часом він став сутенером і примушував «вуличних» дівчат працювати на нього. У ті часи він почав вживати і продавати наркотики. Наркоманія спричинила заняття окультизмом, і причому почав серйозно практикувати особливу форму окультизму, яка включала щоденний ритуал богохульства Імені Ісуса. Словом, темрява огорнула молодого чоловіка. Врешті його сповнили гнів, образи і великий біль.

Вислухавши все це, мій друг і священик запитали, чи можна їм разом помолитися. Почувши згоду, вони простягли руки і попросили Ісуса послати Свого Духа, щоб допоміг тому чоловікові. Під час молитви він почав тремтіти і сильно труситися. Чим більше вони молилися, тим сильнішими ставали конвульсії. Потім він зм’як і впав на підлогу, де близько години лежав не рухаючись, так, ніби був мертвий чи спав.

Коли ж отямився, то всі зрозуміли, що щось у ньому змінилося. Змінився погляд, вираз обличчя. Холодний темний блиск очей зник. Конвульсії і дивні звуки, які він видавав, припинилися. Він хотів говорити. Священик запитав, чи хоче він визнати свої гріхи в таїнстві Сповіді. Відповідь була ствердною, тому мій друг вийшов із кімнати. Священик прийняв Сповідь і привітав молоду людину з поверненням до Церкви.

Пізніше, коли зібрання вже завершувалося, я знову стояв на сцені. Арена наповнилася танцями й піснями. Тисячі молодих людей, протиснувшись до сцени, стояли там, співали, підносячи руки; багато з них, узявшись за руки, танцювали із сяючим від радості обличчям. Коли я дивився на них, то помітив серед дітей того чоловіка. Він стояв із розпростертими руками, із заплющеними очима, обличчям звернений до неба і широко всміхався. Я міг би сказати, що він плаче, бо щомиті він витирав сльози, які потоками лилися по обличчю. Він весь сяяв. Я знав, що він зустрів Господа. Господь очищав його, звільняв від усього того ярма гріха, гіркоти, ненависті до себе, болю відкинення – усе це змивалося.

Наприкінці дня один із членів нашої групи познайомив того чоловіка з місцевими лідерами, які запросили його до своєї спільноти і дали йому місце та можливість ще розпочати нове життя.

«Бо ви, браття, на волю покликані» (Гал. 5:13).

У тюрмі «Лузіра» в Кампалі, Уганді перебуває в ув’язненні 315 осіб, яким винесено смертний вирок. Ці люди запхані в переповнені камери, які фактично є нічим іншим, як бетонні коробки. Там нема ліжок, вони не мають особистих речей; живуть у жахливих умовах, в очікуванні. Вони чекають на страту. Ніхто не знає, коли це станеться. Рішення влада приймає довільно. Одного дня три роки тому вартові ввійшли до камер смертників, витягли 27 чоловіків і повели на страту. А решта просто чекає далі.

Ще дещо відбувається в тюрмі «Лузіра». Ці 315 осіб живуть у мирі, вони стали сім’єю. Насилля і збочення, які значною мірою характерні для тюремної системи в усьому світі, тут відсутні. Натомість тут можна знайти любов до ближнього, повагу, доброту, голод до святості і любов до Ісуса Христа, яка передається.

Багато років тому начальник тюрми дав в’язням дозвіл вивчати Біблію і молитися разом. Члени Міжнародної асоціації тюрем прийшли туди, щоб підтримати, допомогти в’язням увійти у взаємини з Ісусом. Один за одним в’язні почали змінюватися. Вони служили один одному, приносячи зцілювальну силу Святого Духа в безнадійність ситуації. Разом вони протистояли своїм злочинам, вони визнавали свої гріхи і допомагали один одному зустрітися віч-на-віч із реальністю неминучої смерті.

Відділення смертників у тюрмі «Лузіра» стало храмом хвали. Мій друг, міжнародний лідер Асоціації тюрем, неодноразово відвідував цю тюрму і багато тюрем у всьому світі. Як очільник цієї організації він відвідав багато тюрем у цілому світі. Але, за його словами, ніде нема такої тюрми, як «Лузіра». Він розповів мені про недавній візит, під час якого мав можливість приєднатися до ув’язнених у спільній молитві. Він сказав, що вони наповнили тюрму хвалою, але не просто хвалою, а якоюсь чистотою і любов’ю під час прослави Ісуса, яку він раніше ніколи не досвідчував. Він був переповнений емоціями, стоячи серед цих людей, засуджених на смерть, які не мали абсолютно нічого в цьому світі, були приречені і доживали свої дні в безнадійних обставинах – і все ж вони славили Воскреслого Христа до самозабуття.

Мій друг запитав їх: «Це правда, що тут, у відділенні смертників нема насилля?» Отримана відповідь пронизала серце. Вони сказали: «Так, це правда, і причина в тому, що Ісус Христос управляє цією тюрмою!» Навіть багато віруючих є серед вартових і наглядачів.

Як це можливо, що в переповненій тюрмі, у таких жахливих умовах 315 злочинців – убивці, злодії, насильники, грабіжники – живуть у свободі? Мого друга дивує рівень доброчесності і справжньої святості, яку ці колись закоренілі злочинці тепер виявляють у своєму співжитті. Це перемінені люди. Вони знають, що справедливість вимагає, щоб вони заплатили за свої злочини. Вони допомагають один одному примиритися з цим фактом. Однак не смерті вони чекають. Вони розкажуть вам, що вони прагнуть побачити Ісуса. Вони знають, що вони прощені. Вони знають, що їм дароване Царство. І через переконливу силу Святого Духа вони знають, що вони відроджені «до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для вас» (1Пет. 1:3,4).

Ці чоловіки є знаком протиріччя. Вони знають що таке свобода, живучи всередині величезного бетонного блоку, який називають своїм домом, свобода, яку багато людей на волі, живучи в розкішних апартаментах, ніколи не пізнали. Вони знають ту свободу, яка приходить від Христа.

Попередній запис

Криза нашого часу

Наступний запис

Життя у свободі