НАДІЯ – ДИХАННЯ ДУШІ

Надія – це життєво необхідне для людини почуття. Народне прислів’я говорить: «Надія помирає останньою». Цей вислів означає найперше те, що без надії панує смерть і заціпеніння. Німецьке слово «надіятися» (нім. «hoffen») походить від слова «hüpfen», що означає «стрибати», тобто колись мало значення стрибати від хвилювання туди-сюди в очікуванні чогось прекрасного. У німецькій мові відчутне чітке поєднання надії із життєрадісністю, зі сподіванням на те, що принесе в наше щодення добро та змінить життя на краще. Натомість латиняни поєднували надію із диханням. Вони казали: «Dum spiro spero», тобто, поки дихаю, надіюся. Дихання робить мене живою людиною, воно завжди вливає в моє тіло нову силу, жвавість і надію. Тож можна впевнено сказати, що надія має таке значення для нашого життя, як повітря для дихання. Без надії жити неможливо, бо саме надія – дихання душі.

Надія – це дещо інше, ніж очікування, бо в очікуванні я можу розчаруватися. Французький філософ Габріель Марсель говорить про те, що надіятися – означає: я надіюся на тебе і за тебе, бо цей процес завжди особистісний. Я не розчаровуюся в певній людині, надіючись на те, чого ще не бачу. Я вірю, що в цій людині живе добро й воно покажеться. Однак надія має бути спрямована і на мене самого: надіюся, що все владнається, що попереду світле майбутнє. Тоді надія стає умовою того, що я не розчаровуюся в собі, не перестаю боротися, навіть коли почуваюся недобре. Отто Больнов[1] згадує про абсолютну надію, яка не є тією надією, що щось трапиться, а радше не має нічого конкретного на увазі. Навіть попри видиму безперспективність, окремі люди можуть справді відчувати цю абсолютну надію, яку важко собі уявити. Ось як її описує Верена Каст: ця абсолютна й неуявна надія «справді не має нічого спільного з чіткими уявленнями про майбутнє, а лише пов’язана з почуттям, що попри все життя ще триває і ми маємо право тривати в ньому. Ця надія відкриває перед нами нове відчуття захищености».

Італійський поет Данте Аліґ’єрі (1265-1321) написав на воротах пекла: «Покинь будь-яку надію!» Надія – це не лише емоція, яка виражає наше бажання і радість життя, вона здатна єднати нас з іншими людьми. Без надії ми потрапляємо в повну ізоляцію так, як уявляють це поети. Надія завжди єднає нас із кимось іншим, можна сказати, що існує «надія для», і не лише для мене, а й для всіх людей довкола мене. Це абсолютна умова для кожної спільноти. Без надії неможливо бути хорошим батьком чи дбайливою матір’ю, керувати фірмою чи бути успішним політиком. Надія завжди спрямована на краще майбутнє для мене. Філософ Ернст Блох[2] говорить про надію та ще ненароджені можливості. У такому розумінні надія є відкриттям ще-не-свідомого. Вона веде спільноту вперед, ніяк не погоджується із звичним станом речей, допомагає повірити в те, що, попри всі труднощі, ми можемо налагодити своє життя. Тому надія стає тією силою, яка оживляє кожну спільноту й забезпечує їй краще майбутнє.


[1] Отто Больнов (1903-1991) – німецький письменник і викладач, продовжувач традиції філософії життя. – Прим. перекл.

[2] Ернст Симон Блох (1885-1977) – німецький філософ, соціолог і публіцист. Творець «філософії надії» . – Прим. перекл.

Попередній запис

ВЕСЕЛІСТЬ – РАДІСНО ТА ЛЕГКО

Наступний запис

ОБРАЗА – ВНУТРІШНЄ ПОВСТАННЯ