Назад до дитини

Людське життя – це таїнственне зростання від слабкості до слабкості. Воно починається слабкістю новонародженої дитини і завершується слабкістю людини старенької. Протягом усього нашого життя ми безборонні проти втоми, хвороби, нещасного випадку. Слабкість – у самій суті кожного з нас. І якщо через нашу слабкість нас відкидають, то це породжує в нас розгубленість, депресію. Коли ж до нас ставляться з увагою і турботою, коли нас приймають і люблять у нашій слабкості, то вона стає простором для миру і радості.

Деяких людей слабкість лякає. Вони не можуть знести плач дитини. Слабкість пробуджує в них нетерпимість і злість. В інших людях слабкість пробуджує егоїстичну, власницьку любов. Це не менш небезпечно, хоч і не так очевидно. Але слабкість може відкрити наші серця до співчуття, і тоді ми турбуємося про зростання і добро слабкої людини.

Слабкість невіддільна від нашого життя – заперечуючи це, ми заперечуємо смерть, бо слабкість нагадує нам про наше остаточне безсилля – безсилля перед смертю. Слабкість, хвороба, агонія, смерть – все це стадії нашого безсилля; вони спрямовані проти життя, і ми намагаємось їх заперечити.

Але коли ми хочемо заперечити слабкість і смерть, коли хочемо завжди залишатися сильними і могутніми, то цим самим ми відкидаємо частину нашої людської природи і живемо в ілюзії. Бути людиною – означає поєднати в собі силу і слабкість. Це означає також любити інших такими, як вони є – з їх силою та їх слабкістю. Це означає прийняти нашу взаємну пов’язаність у нашій силі та слабкості та взаємній потребі одне одного. Слабкість, визнана, прийнята та розділена з іншими, породжує відчуття взаємної приналежності і веде до єднання між людьми. Крик та довіра, що виходять із серця слабкої людини, дають їй таємничу силу – відкривати серця інших людей. Найслабші можуть розбудити потугу любові, сховану в серцях сильних. І чи не тому ці сильні відповідають любов’ю, що підсвідомо ідентифікують себе з тими, хто слабший? Чи не розуміють вони, що одного дня самі стануть слабкими і потребуватимуть допомоги, любові, поваги…

Радості та болі приналежності

Приналежність до групи може давати життя і може його вбивати. У кожних стосунках є миті просвітлення, коли одна людина бачить в іншій те, що в ній найгарніше, і пробуджує цю красу. Тоді люди можуть вийти зі своєї самотності та відкрити радість бути разом, радість давати і отримувати. Це миті, коли ми відчуваємо повноту життя.

Але в стосунках є також миті темряви і зневіри. У кожному з нас приховані закутки душі, які ми не усвідомлюємо і які проявляються злістю, роздратуванням, депресією, знеохотою до стосунків. Приналежність сприймається тоді як обмеження свободи, як щось важке і неприємне.

Коли народжується дитина, серця батьків пробуджуються і розцвітають. Дитина і батьки належать одне одному. Дитина пробуджує в батьках любов, відкритість і бажання дарувати їй самих себе, найгарніше, що в них є. Така приналежність життєво необхідна для дитини. Вона відчуває любов батьків, відчуває, що дарує їм радість. Всі потреби дитини – в їжі, вихованні, навчанні мови, гарантуванні безпеки – задовольняються завдяки стосункам взаємної приналежності. У цих стосунках дитина відкриває, хто вона є і ким покликана стати.

Самі ми не можемо відкрити, хто ми є та в чому сенс нашого життя. Ми можемо відкрити це тільки в стосунках з іншими людьми, у взаємозалежності, яка вчить нас приймати і свою силу, і свою слабкість. Особистість, характер людини формується з перших місяців нашого життя. І якщо дитина в деякі моменти відчуває брак батьківської любові, відчуває, що вони прагнуть нею лише володіти і керувати, а іноді переживає й насильство та відкинення з їхнього боку, то це породжує в ній депресію, страх, злість, спротив. Тоді вона сприймає приналежність як щось небезпечне.

Це відкриття розриває серце дитини, породжує в ньому тривогу і розгубленість. Дитина, поглинена повністю тим, що переживає, не вміючи ще дистанціюватися, не може проаналізувати, що насправді діється, ані навіть висловити свою злість. Вона намагається забути цей біль, приглушити його, витісняючи в потаємні схованки свого серця. Так у нашій підсвідомості формуються зони темряви, які матимуть визначальний вплив на наше сприйняття стосунків з іншими людьми в майбутньому.

Коли відповіддю на слабкість дитини є не любов, а маніпуляція та пригнічення, дитина не може пізнати, що таке любов, яка дозволяє бути собою. Любов стає для неї облудою, що веде до руйнування її свободи та заперечення її справжньої суті. Дитина, а потім підліток, боятиметься близьких стосунків, довіри, взаємозалежності. Вони означатимуть для такої дитини не розцвіт особистості, а втрату ідентичності, слабкість, неспроможність бути собою та утверджувати своє життя. Бути собою означатиме для неї бути сильною, уміти захищатися, перемагати в джунглях життя. А любов, ранимість і взаємозалежність – це небезпечно, їх треба остерігатися.

Ці страждання штовхають дитину, а особливо підлітка, до того, щоб вигадувати свою ідентичність, відмежовуватись від батьків. Вони можуть викликати і протилежний ефект: через страх і брак ідентичності дитина стає неспроможною самоутверджуватись та відстоювати свої бажання, бути відповідальною за своє життя. Вона ховається в безвольному підпорядкуванні іншим та конформізмі.

Так позитивні й негативні пережиття дитини в сім’ї в перші роки життя впливають на розвиток її стосунків з іншими людьми, на всі стосунки приналежності в її подальшому житті. Вони викристалізовують риси її особистості. Якщо батьки заохочували ініціативу дитини та сприяли її самостійності, вислуховували її, підтримували її власні рішення, вчили розуміти та поважати інших людей, бути відкритою до людей, приймати радощі і труднощі життя, то дитина буде рости і розвиватися в напрямку до людської зрілості, вона буде підготовлена до того, щоб будувати зрілі стосунки з іншими людьми. Людина буде відкритіша до інших людей, якщо вона мала в дитинстві глибокі пережиття справжньої довіри та єднання.

Спілкування – це безперервний кругообіг любові. Довіра – те, що поєднує дитину з батьками, хворого з медсестрою, учня з учителем, чоловіка з дружиною, друзів, однодумців. Довіра – це коли люди інтуїтивно відчувають безпеку в присутності одне одного, знають, що можуть бути відкритими і беззахисними одне перед одним. Спілкування виключає статичність, це реальність, що розвивається. Довіра мусить постійно зростати і поглиблюватись, інакше вона занепадає і гине. Довіра – це впевненість, що інший не хоче володіти мною чи «розчавити» мене, що він радіє моїми дарами і кличе до зросту та свободи. Така довіра інших породжує довіру людини до самої себе.

Ранима, слабка людина, що живе в правдивому спілкуванні з іншим, не сприйматиме свою слабкість як щось негативне, осудне. Вона відчуватиме, що її приймають і люблять такою, як вона є.

Отже, приналежність до групи може як заохочувати нас відкриватися до інших людей, так і змушувати закриватися в собі. Сім’я – це наша перша спільнота, в якій ми починаємо усвідомлювати, хто ми є, пізнаємо культуру, до якої належимо, рідну мову. В сім’ї ми отримуємо перші уроки того, що значить бути чоловіком та жінкою, як сприймати своє тіло, спілкуватися, любити та поважати інших. Серцевиною приналежності є та правда, що ми отримали своє життя від «інших» – своїх батьків – і потребуємо інших, щоб рости фізично, психічно, щоб ставати людиною.

Однак дитина є не тільки частиною своєї сім’ї – вона ходить до школи, живе життям вулиці, двору; відкриває, що їй належить місце в більшому світі, що вона творить певну цілість з мешканцями свого міста, краю. Вона відкриває свою приналежність до певної нації, культури, релігії. Зустрічає різних людей: чужинців, емігрантів, неповносправних, людей, що належать до іншої соціальної групи та іншої релігії. Спостерігаючи за поведінкою своїх рідних, дитина швидко схоплює, як вона повинна ставитись до цих людей – чи їх приймати і любити як братів і сестер у спільній родині людства, чи нехтувати ними, відштовхувати, принижувати – як таких, що не повинні існувати. Так формується наше сприйняття «чужинців» – або як людей, яких треба приймати і поважати, або як ворогів.

Коли дитина вчиться говорити, жити в стосунках з дорослими, ровесниками, Богом, переймає звичаї та цінності своєї культури, певний спосіб сприйняття страждання, катастроф, смерті, то думає, що те, чого її вчать, правильне і що тільки так можна жити. Якщо закрадеться сумнів щодо правильності цих переконань, захитається увесь фундамент її життя. На початку життя ми вчимося, як правильно, а як неправильно усе робити. Ми не ставимо запитань – ми або слухаємось та підкоряємось, або ризикуємо бути покараними та відкиненими. І тільки пізніше, у підлітковому та дорослому віці, цінності, засвоєні в дитинстві, ставляться під сумнів. Ось чому в підлітковому віці так багато молодих людей переживають кризи довіри та віри.

Попередній запис

Зв’язок з іншими людьми

Наступний запис

Чи людям слабшим відведено місце поміж нас?