Мене часто гнітило питання: який гріх найбільший? Я запитував інших, шукав відповіді у Святому Писанні. У різні періоди свого життя я знаходив різні відповіді. Тепер мені здається, що я знайшов правдиву відповідь, а саме: всі вчинки темряви є лише наслідком, а причина завжди важча і небезпечніша від наслідку. Ми ніколи не ліквідуємо наслідку, якщо не ліквідуємо причини. Цим я хочу сказати, що всі можливі гріхи є результатом браку любові. І як наслідок усі проблеми, з якими ми зустрічаємося, виникають через брак любові.
Якщо немає любові, тоді навстіж відкриваються всі двері для будь-якого зла і різних гріхів. Усі війни, усі конфлікти в сім’ях та конфлікти особистостей, нужда, несправедливість, убивства, аборти – усе це є результатом відсутності любові до життя і Подателя Життя, Творця всього. Це означає, що відсутність любові – найбільший гріх.
Не така небезпечна сама ненависть, а небезпечна відсутність любові. Трапляється, що інколи ненависть бере верх над любов’ю. Однак якщо існує любов, то вона може все очистити та зцілити. Проте коли любов узагалі не зростає, тоді відсутня всяка надія впорядкувати справи, натомість усе ширше відкриваються двері для всякого зла.
Порівнюючи, можемо сказати, що не настільки небезпечно є не мати світла і не розвивати систему освітлення, ніж в одну мить опинитися в темряві й через це збочити на бездоріжжя.
Бог вдихнув у людське серце не лише дар любові як зерно, але й глибоку тугу людини за любов’ю та сприйняттям нас зі сторони інших. Ніколи нікому не байдуже те, любить його хтось чи ні.
Під час Хрещення нам було дане зерно любові, надії та віри. Бог очистив ґрунт, щоб те зерно могло зростати і розвиватися. Лише тоді ми можемо уподібнитися образу та подобі Отця, коли чинимо все, щоб те зерно розвивалося. Якщо так не чинимо, то любов, віра та надія залишаються тільки зерном, а талант – загорнутий та захований, не знищений, але й не використаний.
Якщо те саме відбувається з любов’ю, то здійснюється перший основний гріх, який є вихідною точкою для всіх інших гріхів, усіх поневолень та знищень. Якщо людина не старається щодня зростати в любові, наступає духовна смерть, а за нею слідує все інше зло. Бо для людини немає нічого важливішого, ніж захоплюватися своїм зростанням у любові. Тоді людина робить усе, щоб дар любові до себе самої, Бога та ближніх, а також усіх сотворінь ставав щоразу зрілішим. Тоді людина стає на свої ноги, позбувається залежності від будь-яких умов, які може висувати цей світ. Допоки любов узалежнена від любові інших, вона є незрілою. Також, поки ми роздумуємо, як віддати іншим тією самою мірою або припиняємо любити, бо нас не люблять, наша любов також є відносною. Вона не є відмінною від любові язичників, які теж можуть любити тих, котрі їх люблять, позичаючи тим, від котрих сподіваються отримати віддачу.
Захопитися любов’ю і прагнути, щоби вона постійно міцніла, означає ставати спроможним звершувати найгарніші у світі вчинки і лише правдиву й успішну боротьбу проти руйнації та знищення. А це означає остаточну боротьбу з гріхом. Тоді не важко собі уявити, що в мить припиняться всі війни, голодні будуть нагодовані, всіх хворих достойно і по-людськи приймуть та лікуватимуть, усі відкинуті знайдуть когось, хто їх прийме, вшановуватиметься свобода тих, кого переслідували, сумні будуть втішені, а поранені – зцілені. Це може звершити лише любов. Якщо навіть ми зараз не впевнені в цьому і навіть не маємо відваги про це мріяти, то це означає, що ми навіть не передчуваємо, що може звершити любов. Це та сама любов, яка вкорінена в наші серця, як нас навчає св. Павло: “Любов Божа влилась у серця наші” (Рим. 5:5). Якщо не достатньо любові, то всі зовнішні та внутрішні труднощі звалюються на людину і знищують її. Тому гріх є найбільшою небезпекою. Незважаючи на те, який є цей гріх, його зерно завжди заглушує любов у серці.