Належати разом до плюралістичного суспільства

Як нам поширити почуття приналежності? Як скинути гамівну сорочку приналежності лише до власної групи? Це починається, я вірю, у зустрічах між людьми – коли ми хочемо почути історії одне одного.

Нас зворушує, коли людина іншої культури з уважністю та повагою ставиться до нас, хоч ми й не належимо до її групи, або коли хтось відкриває перед нами свій внутрішній біль, страждання, труднощі. Можливо, саме тоді ми глибше відчуваємо нашу спільну людськість. Дружба народжується між людьми не завдяки тому, що вони поділяють спільну спадщину, – вона народжується між людьми різного походження та різних культур, коли вони зустрічаються як особи. Ця дружба може рости і розвиватися, тому що всі ми належимо до найбільшої серед спільнот – до спільноти людського роду.

Деякі релігійні групи насторожено ставляться до плюралізму в суспільстві. У зустрічі та спілкуванні людей різних культур та релігій вони вбачають небезпеку. Вони переживають, що це може послабити їхню систему моральних та релігійних цінностей і традицій. Звичайно, така небезпека існує, але є великий позитив, коли люди зустрічаються як члени людської родини, а не як представники своїх груп, коли зустрічається серце з серцем, людина з людиною, поза національною та релігійною приналежністю. Упередження руйнуються, коли ми відкриваємо, що приналежність до групи може породжувати ілюзію власної вищості.

Якщо релігія замикає людей в їхній власній групі, якщо вона ставить приналежність до групи, успіх і зростання своєї групи понад любов і відкритість до інших людей, то вона перестає живити і відкривати серця. Тоді релігія перетворюється в ідеологію, у систему ідей, яка накидається і членам групи, і іншим, тоді вона замикає нас у своїх мурах. Коли ж релігія надихає нас відкривати наші серця в любові і милосерді до тих, які не належать до нашої групи, щоб допомогти їм знайти джерело свободи в їхніх серцях і зростати в милосерді й любові до інших, тоді релігія стає джерелом життя.

Наше серце, таке, як воно є, не потребує ні слави, ні влади, ні успіху, ні почестей; єдина його потреба – любов та єднання з серцями інших людей. Мати відкрите серце – означає бути ранимим і не приховувати своїх слабкостей і нужд. Серце дає і приймає, але насамперед – дає. Воно виходить до тих хто принижений і, у своїй слабкості та нужді, волає про розуміння і любов. Людське серце прагне єднання, а тому долає мури ідеологій та упереджень, які роз’єднують людей. Це веде нас від закритості до відкритості, від ілюзії власної вищості до покори та співчуття. Тому замість того, щоб шукати безпеку в групі, ми шукаємо її в нашому власному серці – у його внутрішній силі та правдивій зрілості.

Спільноти відкриті, спільноти закриті

Мета і завдання, які ставить перед собою спільнота, часом можуть перешкоджати стосункам між її членами. Спілкування між ними, позбавлене особистого характеру, зводиться тільки до вирішення поставлених завдань. Інколи навіть члени груп, щоб уникнути стосунків між собою, ховаються за безліччю справ, які треба робити. Люди перестають бути людьми, особистостями, а залишаються тільки співпрацівниками, що мають одну мету та завдання. Життя в колективі мусить базуватися на любові, що єднає усіх.

У «Лярші» ми відкриваємо всю багатогранність цієї проблеми. Коли спільнота зароджувалась, ми багато робили, щоб поглибити наші стосунки одне з одним – спільні зустрічі, святкування, молитви, відпочинок. Ми намагалися бути уважними до кожного. Інтенсивне життя спільноти підтримує людей, дає відчуття безпеки, живить їх розум та духовне життя.

Але інтенсивне внутрішнє життя спільноти може й відрізати спільноту від її сусідів та від суспільства в цілому. Тоді спільнота ризикує замкнутися у відчутті власної елітарності та втратити деякі дуже важливі цінності. Виникатимуть перешкоди для зросту її членів у самостійності, внутрішній свободі, зрілості та відповідальності. Життя спільноти може перетворитися лише в засіб для заспокоєння наших тривог та «ідеальне середовище» для забезпечення наших потреб. Але жодна спільнота ніколи не зможе відповісти на всі потреби своїх членів. Якщо вона цього прагнутиме, то лише сприятиме цим інфантилізації її членів і перешкоджатиме їх внутрішньому росту та розвитку. І тоді з часом неминуче виникатимуть конфлікти, а полум’я внутрішнього життя спільноти може не тільки ослабнути, а й цілком згаснути.

Існує й інша крайність – коли спільнота, бажаючи якнайбільше зблизитись зі своїми сусідами, ризикує втратити свою ідентичність. Якщо вона намагатиметься бути такою ж, як навколишній світ, як сусіди, і затиратиме усі відмінності між собою та ними, то відчуття приналежності, ідентичності та покликання спільноти може зникнути.

Нелегко знайти золоту середину між заглибленням у себе, яке допомагає спільноті берегти і плекати свою ідентичність, цінності та цілі, з одного боку, та відкритістю, повною поваги до сусідів, які мають інші цінності, відкритістю – з другого. А це необхідно, щоб будувати дружбу та гармонійний діалог, в якому кожен слухає і кожного вислуховують, в якому кожен може давати і приймати. Чи це не є те, чого так не вистачає усім релігіям та усім християнським конфесіям? Надмірно відкриваючись, ризикуємо втратити інтенсивність внутрішнього життя, створити перешкоди до внутрішнього розвитку у свободі та мудрості; а надмірно закриваючись, ризикуємо придушити зріст спільноти.

Спільнота, яка віднайшла свою золоту середину, стає місцем, де кожен може щораз більше ставати самим собою, ставати відкритим, вільним, здатним будувати стосунки з іншими людьми, що базуються на повазі та почутті взаємної відповідальності.

У зв’язку з цим цікаво побачити, як Ісус, глава і душа всіх християнських конфесій, відповідає на запитання «Хто є мій ближній?». Він не говорить ні про сусідів, ні про однодумців чи одновірців. Він розповідає про чоловіка, який ішов з Єрусалима до Єрихона. Дорогою на нього напали розбійники. Коли він лежав побитий на дорозі, люди, його краяни, що належали до тої самої спільноти, обходили його стороною. Але йшов чужинець, який сповідував іншу релігію, і саме він зупинився та допоміг пораненому. Оцей чужинець – добрий самарянин – розпізнав у пораненому чоловікові свого ближнього. Він показав нам, хто для нас ближній. Своїм життям і вченням Ісус хоче допомогти учням зрозуміти, що кожна людина, якою б не була її релігія, національність, її здібності чи її обмеження, важлива і цінна, що доброта і милосердя важливіші за будь-які релігійні переконання, традиції та догми.

Яке суспільство служитиме спільному добру?

Розпад сім’ї в сучасному суспільстві та втрата почуття приналежності супроводжуються наростанням тривоги, самотності та егоцентризму. В цьому причина великих соціальних проблем нашого часу.

Ми втратили усвідомлення приналежності як способу посередництва між людиною та суспільством. Ми занадто часто бачили групу як місце конфліктів, придушення особистості і забули, що вона може бути джерелом життя та місцем зросту в любові.

Важливе запитання – як у сьогоднішньому світі сім’я, школа, суспільство можуть допомогти кожному усвідомити нашу взаємну відповідальність, необхідність відкриватися на потреби інших людей, а не шукати лише власного добра та успіху?

Приналежність дає нам структуру та дисципліну, місце, де ми разом з іншими шукаємо правди, зцілюємо внутрішні рани, вчимося не замикатися на власних бажаннях та потребах, а приймати інших людей такими, як вони є, з їхніми здібностями і талантами, часто дуже відмінними від наших. Приналежність – це місце, де ми усвідомлюємо, що становимо частину реальності значно більшої, ніж наш маленький власний світ, що всі разом можемо працювати заради життя і спільного добра.

Як розпалити вогонь, що надихає наші серця відкриватися до інших і боротися за кращий світ? І чи не є це завдання Церкви, релігій, громадських організацій, соціальних працівників, шкіл, університетів, уряду – створювати такі місця, де люди могли б зустрічатися для діалогу, для пошуку порозуміння і нових шляхів спільної праці заради миру та справедливості?

Змінювати суспільство – завдання не самих лише політиків та соціологів, це завдання кожного з нас. Я не знаю, як виглядатиме суспільство, в якому дедалі більше людей будуть в стані спільно працювати у взаємній повазі й любові, але я знаю: якщо з’являтиметься все більше місць приналежності, маленьких спільнот, відкритих до інших, в яких кожна людина зможе зростати до все більшої внутрішньої свободи, то ці спільноти ставатимуть маленькими вогниками надії для нашого зневіреного світу.

Лише тоді, коли відбувається діалог та постійний обмін думками, ми починаємо відчувати, що нас чують, приймають, цінують. Дуже важливо, щоб кожен з нас вірив у свою красу, у свою здатність робити добро, у те, що ми живемо не лише боротьбою за виживання і не лише для того, щоб досягти успіху в суспільстві споживання. Коли ми почнемо вірити, що більша радість працювати разом з іншими і для інших, аніж тільки для себе, тоді наше суспільство справді стане місцем святкування.

Попередній запис

Приналежність – місце зросту до зрілості та свободи

Наступний запис

Прірва, яка розділяє нас