Наростаюча чорнота

Господь приходить у відповідь на жебрацьке благання, щоб поєднатися з благаючим. Святий Іван подає цей процес в образі дерева, випаленого у вогні Божої любови[1].

Чорнота душі, виявлена під час випалювання у вогні Божої любови, означає процес виявлення правди про нас, отже, втрату опори в собі. Не можна все ж таки вірити чомусь чорному і на це спиратися. Та чорнота, як обвуглене дерево, як чорний попіл, може світити й зігрівати лише тоді, коли занурена у вогонь. Сама вона не може бути опорою – ним є полум’я, яке її огортає. Чорнота душі, що проявляється, є невіддільним супутником нашого досвіду на дорозі до святости, коли всі ілюзії й омани випалюються у вогні Божої любови.

Не треба жахатися постійного погіршення нашої ситуації. У певному сенсі можна навіть сказати: “Як гірше, то краще”[2]. Що більшою є наша безпорадність стосовно зла, яке в собі бачимо, і що повнішим є спричинене нею наше звернення до Бога, то для нас краще. Насамкінець, ідеться про те, щоб ми шукали опору лише в Богові, Який, наповнюючи нас через події та обставини, прагне здобути нас для Себе, очистити полум’ям Своєї Любови й обдарувати правдивим щастям.

Дуже важливою є наша віра в те, що Ісус дійсно помер за нас, грішників (Рим. 5:6). Такими Він нас полюбив і відкупив. Духовна чорнота, яку відкриваємо в собі, не перешкоджає Його любові. Навпаки, коли приймемо її якнайглибше, тоді нам буде легше шукати в Ньому опору через переповнене каяттям звертання до Бога і благання Його про милосердя.

Із кожною хворобою душі маємо поспішати до Христа – Божого Лікаря, в Якому наша єдина надія. Якщо б ми щоразу Його просили нас визволити і вилікувати, може, взагалі не хворіли б. Адже Ісус Своїм терпінням на Хресті відкупив не тільки скоєні нами гріхи, а й ті, від яких Він нас оберігає.

Св. Тереза від Дитятка Ісус пише про це так: “Знаю, що “той, якому менше пробачене, менше любить”, але також знаю, що Ісус відпустив мені більше, ніж Магдалині, Він пробачив мене завчасно, не дозволяючи впасти”[3].

Нам необхідно завжди мати свій гріх перед очима – через акти покори і через визнання ще до його фактичного скоєння. Наше наслідування Божої Матері, покірної Господньої слугині, повинно полягати якраз у тому, щоб постійно із глибини своєї добре знаної нужденности благати про милосердя. Водночас Господь міг би зглянутися на наше приниження і вберегти від усіляких падінь, а терпіння Спасителя, котрий терпів на Хресті за наші теперішні гріхи, було б обмежене настільки, наскільки необхідно, щоб уберегти нас від гріхів.

Полум’я, що огортає людський попіл

Прагнути нашого Господа означає не турбуватися занадто ні про земні справи, ні про свою дорогу до Нього. Творець хоче, щоб наші вільні від усіляких турбот серця, знайшли опору в Ньому самому.

Св. Іван від Хреста за допомогою образу спаленого дерева вказує дорогу до повної свободи. Після цілковитого спалення від дерева залишається попіл, порох, який водночас пройнятий полум’ям і має такі ж властивості, що й вогонь: осушує, зігріває й освітлює.

Варто зауважити, що це Бог назвав людину порохом ще на початку часів. У Книзі Буття записані слова, які Творець сказав Адамові після первородного гріха: “Бо ти порох, і до пороху вернешся” (Бут. 3:19). Людина, хоч і наповнена гідністю, бо створена на подобу Божу і відкуплена кров’ю Спасителя, є тільки порохом, а її тіло після смерті обернеться в порох. Якби ми принаймні частково визнали те, що знають святі, кожний із нас глибоко усвідомлював би, що є лише марнотою, горсткою попелу, яку любить Бог, порохом, в якому прагне замешкати Творець Всесвіту.

Проте хто з нас думає про себе таким чином? Кожний плекає думку, що є “кимсь”. Водночас, вся наша ілюзорна велич – це лише міраж і омана, якими постійно наново наповнюємо наші серця; це ілюзорні опори, які шукаємо в собі та инших, у речах, грошах і в успіхах. Бог прагне випалити все це у вогні Своєї любови, адже горстку попелу полюбив так сильно, що Він, Творець Всесвіту, хоче наповнити її Собою.

Коли Господь починає поступово нищити наші ілюзії, ми втрачаємо відчуття сенсу. Нам щоразу важче спиратися на власну діяльність, навіть коли вона пов’язана з виконанням Божої волі. Це трапляється тому, що ми постійно намагаємося спиратися на ілюзії замість того, щоби тішитися правдою. А правда в тому, що людина – це порох і пил. Якщо опертися на правду, то повторюватимемо Богові з довірою: “Бачу, що я лише порох і попіл, а моє життя має сенс тільки тоді, коли мене огорне вогонь Твоєї любови. Радію, що цю правду захотів мені показати, і благаю Тебе – поєднайся зі мною, щоби Твоя дія пронизала мене наскрізь”.

Щоби ми врешті захотіли так молитися, мусять вигоріти наші “сни про силу” і всі инші притаманні нам ілюзії. Тоді почнемо розуміти: лише життя в поєднанні з Ісусом має сенс, а все решту стане порохом.

Зауважмо, наприклад, що здобуття знань не має жодного сенсу, якщо не є виповненням Божої волі, – людський мозок обернеться в порох, а переважна більшість сьогоденних справ колись розсиплеться в пил. Чи може бути опорою те, що стане порохом? Нею є лише присутність нашого Господа, прихована в діях, які починаємо, виконуючи Його волю.

Не тільки конкретна діяльність, а й відмова від активности, якщо це є волею Господа, може полегшити нам шлях до поєднання з Ісусом і, таким чином, стати для нас Божою опорою. Подібне діється у всьому, що робимо згідно з Божою волею, незважаючи на те, чи це увінчається видимим успіхом, чи навпаки.

Цінну опору, наприклад, знайдемо в ситуації, коли стараємося комусь допомогти і бачимо наслідки, протилежні до бажаних. Не треба дивуватися, якщо Господь не пов’яже з нашою діяльністю Своєї благодаті, бо можемо тільки зашкодити иншій людині. Чи можуть чорний попіл і порох бути самі з себе опорою? Вони тільки забруднюють усе навкруги. Кожний, хто звернеться до нас за допомогою (навіть якщо цього не зауважить), забрудниться сажею нашої нужденности. Нам боляче таке спостерігати, проте навіть у цьому знайдемо глибокий сенс: не залишається в нас нічого иншого, як просити Ісуса, щоби Він у нас і за нас[4] зустрічався з людьми, бо тільки таким способом може їм насправді допомогти. Всі події, які засвідчують нашу безпорадність, стурбованість і загубленість мають у собі прихований шанс знайти справжню опору – коли визнаємо перед Господом правду про себе і волаємо, щоби з нами поєднався, щоби Своїм полум’ям пронизав попіл нашої душі.

Міражі, спалені Божим полум’ям

Проблема звільнення від опор – це проблема звільнення від прив’язань. Святий Іван від Хреста говорить, що навіть найменша свідома й добровільна прив’язаність є ниткою, якою прив’язаний птах і яка не дозволяє йому відірватися від землі. “Байдуже, чи птах буде прив’язаний тільки тонкою ниткою, чи грубою – і та, і друга його зв’язує; якщо він їх не розірве, не буде спроможний вільно злетіти”[5].

Подібно до птаха, який сам не може розірвати пута, що його зв’язують, ми можемо бути неспроможними самостійно вийти з неволі, якими є наші людські опори. І якщо сам Господь розірве зв’язуючу нас нитку, ми повинні бути вдячними за цей великий дар.

Знищення всіх ілюзій стосовно того, які ми є, і постання перед Богом у правді, як грішники, дасть змогу Божій благодаті вповні проникнути в наші душі. Так, як в останній фазі спалювання дерева вогонь проймає його наскрізь, так процес очищення може допомогти людській душі пройнятися жаром Божої любови. У людини, що впроваджена в очищення, разом із втратою ілюзій про людські опори, невтомно росте прагнення Бога. Лише контакт із Ним у площині віри приносить людині спокій, але це вимагає своєрідного сумніву у всьому, що її пов’язує з цим світом.

Поєднання з Богом довершується лише тоді, коли стаємо перед Ним “очищені” зі всіх опор, зі всього, що, окрім Нього, становить для нас будь-яку вартість. Полум’я Божої любови – це насправді єдина наша надія: якщо ілюзії не винищимо в собі протягом життя, це мусить сповнитися після смерті в стократ боліснішим способом. На небі вже не буде жодних ілюзорних опор, лише участь у внутрішньому житті Бога.

Наш Господь прагне поєднання з людиною вже тут, на землі. Він хоче так глибоко пронизувати людський порох, щоби ми з Ним – Полум’я і попіл – стали одним. Завдяки цій єдності Полум’я, огортаючи собою попіл, уділяє йому свої багатства й міць, ділить із ним усю любов і жар – як це зобразив св. Іван від Хреста, “розпалює, перемінює в себе і чинить таким прекрасним, як сам вогонь”[6].

Достатньо лише Бога[7].

КІНЕЦЬ


[1] Очищаюче і любляче пізнання, чи Боже світло, як пише св. Іван від Хреста, “так поступає з душею, очищаючи і готуючи її до досконалого поєднання із собою, як вогонь із деревом, яке перемінює в себе. Матеріяльний вогонь, огортаючи дерево, насамперед його висушує, знищуючи вологість, а вода, яка в ньому є, з шипінням витікає. Далі робить його чорним, темним, бридким і смердючим. Проте під час сушіння огортає його все більшим полум’ям та усуває з нього всі темні і бридкі недуги, які чинять опір вогню. Наприкінці, огорнувши його ззовні, розпалює, перемінює в себе і робить його таким прекрасним, як сам вогонь. Тоді вже не залишається в дереві жодної ознаки, ні йому властивої діяльности, окрім ваги і розмірів менш делікатних, ніж вогонь. Таким чином, воно перейняло від вогню всі його властивості й ознаки. Воно сухе й осушує, гаряче і зігріває, світле й освітлює, стало більш легким, ніж дотепер. Усі ці наслідки і властивості в дереві спричинив вогонь” (Темна ніч, II, 10, 1).

[2] Бенедиктинець о. Джон Чепмен у “Листах про молитву” звертає увагу на таке: що більше ми маємо розчарувань і невезіння, то більше мусимо спиратися на Бога. “Переживати подібний стан дуже прикро, але що гірше – то краще” (о. Д. Чепмен. Листи про молитву, Краків 1997, с. 58, 62).

[3] Автобіографічний рукопис, Краків 1997, с. 94.

[4] Вираз “у нас і за нас” варто розуміти в контексті слів Ісуса, адресованих св. Маргариті Марії Алякок: Хочу, “щоби з цього моменту жила тільки життям Людини-Бога, це означає, щоби ти жила, мов не живеш, дозволяючи, щоби Я жив в тобі. Я є твоїм життям, а ти будеш жити в Мені і через Мене. Хочу, щоби діяла так, мов не дієш, щоби дозволила Мені діяти в тобі і за тебе, залишаючи Мені турботи про все. Ти не повинна мати власної волі, хіба настільки, щоби дозволити Мені, щоби [це] Я хотів за тебе…” (Духовний щоденник св. Маргарити Марії Алякок, Краків 1947, с. 65).

[5] Дорога на гору Кармель, І, 11, 4

[6] Темна ніч, II, 10,1.

[7] По смерті св. Терези з Авілю в її часослові знайдено картку з віршем, останні слова якого звучали так: “Достатньо лише Бога” (Справи, Краків 1995, ІІІ, 245).

Попередній запис

3 ДОСТАТНЬО ЛИШЕ БОГА

Наступний запис

Знак часу