Безжалісний допит тривав десять днів. Коли Тимофій увійшов в кабінет для чергової виснажливої 8-годинної розмови, він відчув гнітючу присутність сили пітьми. Страх охопив його серце. Його руки і ноги похололи.
Вже вкотре його примушували назвати імена його колег, які брали участь у поширенні Біблій у Шанхаї. Страх того, що він може збезчестити Господа або заподіяти шкоду братам і сестрам у Христі дуже пригнічував його, і Тимофій закричав: «Господи, я віддаю себе у Твої руки. Я кладу себе й усе, що я маю, перед Твоїм престолом, готовий бути розрізаним на шматочки і спаленим». Тільки після цього в серці Тимофія з’явилося світло, його страх замінився силою Божого Духа[1].
* * *
Ми досягаємо свободи тільки тоді, коли підкоряємося Його пануванню.
Щирий учень віддає все життя Владиці, повністю підкоряється Його пануванню. Пуритани називали це «відмовою». Один із промовців, якого я не так давно слухав, сказав: «Нам не потрібно більше посвячення, нам потрібно більше зречення».
Можливо, цей принцип – найголовніший з-поміж усіх інших. Він охоплює всі інші аспекти духовності. Наприклад, найкращий опис людини, наповненої Духом Святим, який я колись зустрічав, говорить, що духовність – це: «близька родинна схожість з Ісусом Христом і свобода від усього, що відрізняється від Нього»[2].
Російський пастор Герман Гартфельд говорить: «Одного разу зі мною у в’язниці сидів старий служитель Господа. Я запитав його: «Що таке молитва, на твій погляд?» Здивований моїм питанням, він відповів: «Молитва – це коли ти віддаєш усього себе Богові і не бажаєш нічого іншого, крім виконання Його волі».
Ось як молився пастор Михайло Хорев дорогою до місця ув’язнення в колишньому Радянському Союзі:
«О Господи, Боже мій, ціль мого життя – прославити Тебе в цьому світі. Тому візьми мене у Свої руки і через мене роби усе, що вважаєш за краще для Твоєї церкви і для слави Твого святого імені.
О Господи, якщо моє ув’язнення принесе Тобі більше слави, ніж моє життя на волі, тоді навіщо мені бажати волі?.. І якщо Ти, Господи, вирішив, що я принесу Тобі більше слави на судах СРСР, тоді навіщо мені обирати кафедри Заходу? І навіть якщо моя смерть принесе Тобі більше слави, ніж моє життя на волі, навіщо мені бажати свободи?»[3]
І у своєму ув’язненні пастор Хорев був більш вільний у Христі, ніж можуть собі уявити багато з тих, хто живе в так званому вільному світі.
Я пам’ятаю, як пастор нашої церкви розповідав про свою подорож на віслюках уздовж великого Каньйону. Підйом був крутий і небезпечний, але віслюки добре знали дорогу, і в критичний момент зберегти життя можна було тільки кинувши повіддя.
Передбачений захист
Меді Дибадж одночасно був і пастором однієї з іранських церков, і місіонером у сусідньому Афганістані. Там невдовзі після приїзду він подружився зі сліпим віруючим Зіа Нудратом. Вони разом свідчили іншим про віру.
Одного разу ввечері, коли друзі благословляли їжу, їхня молитва за взаємною згодою тривала довше, ніж завжди. Поки вони молилися, кіт потягнув м’ясо з тарілок. Коли Меді розплющив очі, він побачив кота, що бився в агонії на підлозі. М’ясо було отруєне[4].
Обидва ці мужі були вбиті за віру, але це сталося в призначений Богом час. А до цього моменту Небесний Батько дивним чином захищав їх.
У Судані одна новонавернена з мусульман дівчина зазнавала великого утиску з боку своїх братів і сестер. Зрештою, вони вирішили убити її й поховати на задньому дворі, щоб ніхто не знав.
У день коли вони планували зробити це, дівчина впала на коліна і молилася Богу про захист, але своїм братам і сестрам вона відповіла: «Убийте мене, якщо хочете, я знаю, що піду до Мого Батька!»
З невідомих причин вони так і не здійснили своїх планів, але замість цього брати написали про неї батькові. Він порадив не вбивати її, а віддати в дружини мусульманину, який буде тримати її в будинку.
Брати і сестри підготували все до весілля, але в день весілля наречений не з’явився, і воно було відкладене. Пізніше вони довідалися, що нареченого піймали на гарячому, коли той щось крав, і кинули до в’язниці.
Наступний наречений несподівано вмер за день до весілля. Брати і сестри вирішили, що їхні подальші спроби видати її заміж можуть негативно позначитися на них самих і вирішили дати дівчині спокій, дозволивши їй ходити до церкви. Вона дякує Богові за те, що Він зберіг її життя[5].
Пастор баптистської церкви в Кигалі, Руанда, Денніс Рутигирва розповідає, як він і його сім’я дивним чином уникнули смерті під час різанини в 1994 році:
«Незадовго до цих подій керуюча партія країни стала збирати молодь Руанди для навчання військовій справі.
Через п’ять годин після смерті президента по радіо було оголошено не виходити з будинків; ми довідалися, що всі дороги були заблоковані. Складалося враження, що усе було сплановане заздалегідь.
Навчена молодь ходила від будинку до будинку, убиваючи усіх. Ми чули крики людей. Убивали і тих, хто намагався втікати.
Ми залишалися в будинку і молилися. Моя дружина хотіла спробувати втікати, але я звелів їй залишатися зі мною. «Якщо настав наш час померти, ми не будемо втікати. Якщо ще не час нам умирати, Бог захистить нас».
Понад двадцять поліцейських увірвалися до нашого будинку. Один з них приставив мені до грудей мачете (ніж для різання цукрового очерету – прим. пер.). Дружину вони відвели убік і приставили їй ніж до горла.
Я відіпхнув чоловіка, який погрожував мені, і кинувся до дружини, закривши її своїм тілом. «В ім’я Ісуса Христа я не дозволю вам убити мою дружину!» – закричав я.
Він запитав, скільки в нас дітей, і я відповів йому, що двоє. Потім я крикнув: «В ім’я Ісуса Христа ми не вороги!»
Він весь затремтів і сказав своїм підлеглим: «Не будемо убивати цих людей. Ми можемо повернутися в цей будинок пізніше».
Вони наказали нам не виходити і пішли громити інші будинки. Я відіслав дружину і дітей у спальню, а сам залишився у вітальні читати Слово Боже.
У Діях апостолів я прочитав обітницю: «Я звільнив тебе, щоб ти свідчив про те, що Я зробив тобі, тому не бійся». Ці вірші додали мені сміливості.
Пізніше поліція повернулася, переслідуючи когось, хто намагався утекти через наш двір. Вони обвинуватили мене в спробі переховування людей, виштовхнули з будинку і почали його обшукувати, але не знайшли нікого, крім моєї сім’ї. Всю ніч ми чули постріли, і тільки вранці нам на допомогу прийшли солдати»[6].
Пастор Рутигирва робить висновок для віруючих усього світу: «Пильнуйте, щоб вас не застали зненацька, як застали нас. Якщо прихід Ісуса буде для нас несподіваним, як несподіваними були для нас бої, цей день стане дуже сумним днем для всієї Церкви»[7].
* * *
Господи, Ти просив мене розумно використовувати час, підкорятися Твоїй волі і не приліплюватися до цього світу – бути пілігримом, прямуючи до святого міста. Прости мені те, що я звертаю увагу на життя і турботи світу. Наповни мене Духом Своїм і дай мені життя з надлишком. Я дякую Тобі за обіцянку піклуватися про всі мої потреби, навіть про моє життя, до того дня, коли Ти покличеш мене до Себе назавжди.
[1] Тімоті Ванг і Дат Вікс, «Народ без будь-яких прав», Свідчення спільності, 5 січня 1986 p., стор. 11
[2] Oswald Chambers, стор. 39
[3] Mikail Khorev, стор. 101
[4] J. Christy Wilson, More to be Desired then Gold (South Hamilton, MA: Gordon-Conwell Theological Seminary, 1992), 172 стор.
[5] Зведення про розвиток в ісламській країні, надане місією «Відкриті двері», том№30, вересень 1994 p., стор. 8-9
[6] «Апокаліпсис у Руанді», місія «Відкриті двері» і брат Андрій, хроніка, том 9, випуск 10, жовтень 1994 p., стор. 2-3
[7] Там же, стор. 3