Під час жахливої культурної революції в Китаї літньому інженеру-християнину довелося підмітати підлоги й вичищати плювальниці і туалети на заводі, де він раніше працював за фахом. Цього сивоволосого чоловіка обвинуватили в усьому, у чому тільки змогли.
Але він охоче переносив гоніння, не відступаючи ні на йоту. Люди, які його оточували, дивувалися його поведінці, – вони знали, якщо він зречеться віри, то відразу ж стане шанованою людиною і навіть отримає просування по службі. Але він так і не скорився новій владі.
Молода жінка-інженер, дочка одного з високопоставлених чиновників, спостерігала за ним, а потім розповіла про цю дивну людину молодшому братові.
– Напевно, Бог таки існує в цьому всесвіті.
Через кілька років її брат став християнином.
Подібне відбувалося у всьому Китаї. Зерна пшениці падали в землю і вмирали… але пізніше приносили рясний плід[1].
Ще один китайський християнин розповідає про пробудження, яке охопило всю його провінцію. Воно було реакцією на жорстокі гоніння, яким піддавалися віруючі. Ось що він говорив: «Таке пробудження неможливе в комфортних умовах. Де немає хреста, там немає й вінця. Якщо, виробляючи олію, прянощі не очищати, не буде чути пахощів; і якщо виноград не розчавити в чані, він не стане вином. Дорогі брати, у святих, котрі були опущені в горно, яке не заподіяло їм шкоди, обличчя світилися славою, і дух був наповнений силою і великою владою проповідувати Слово, а життя вони мали з надлишком…»[2]
Румунець Тріан Дорс, будучи вже літньою людиною, якось сказав одному з працівників місії «Відкриті двері»: «Я не прошу вас молитися за те, щоб ми змогли уникнути переслідувань. Навпаки, це наш жереб. Моліться, щоб ми змогли перенести випробування і використовувати при цьому будь-яку можливість, яка виникає тільки при сильному переслідуванні, щоб засвідчити». Глибина і щирість його віри вражає.
Гектор Тамец, наш працівник, любить розповідати свідчення сестри Паскваліти, яка в 1993 році в Мексиці виступала на конгресі під назвою «Я Тебе люблю». Вона пережила жорстоке вигнання з рідного містечка в південній частині Мексики, бо стала християнкою. Інших християн ще раніше силоміць вивезли з міста.
Одного разу, вночі, група переслідувачів оточила її будинок з солом’яним дахом і підпалила його. Коли вона відчинила двері, хтось випустив в неї цілу обойму. Гектор каже:
«Розповідаючи своє свідчення, вона плакала. Сестра сказала: „Я дякую Богові за те, що тільки двадцять один осколок від куль потрапив у мене“. У неї були поранення по всьому тілу, навіть на шиї. Однак вона все-таки зуміла добігти до рову, де переслідувачі не побачили її в темряві. Вона швидко втрачала кров, але хтось із жителів містечка, яким вона свідчила, провели її через натовп до лікарні міста, що була неподалік. Вона вижила, але члени її сім’ї, що залишилися в будинку, були убиті.
Вона скаржилася Богові, говорячи: „Господи, чому зараз, коли я віддала Тобі усе своє життя і своїх рідних, усе це відбулося?“ Тоді Господь нагадав їй слова пісні, яку вона часто співала: „Я вирішив іти за Ісусом, немає дороги назад“.
Вона продовжувала: „Тоді я зрозуміла, якщо вирішила йти за Ісусом, то буду слідувати за Ним у будь-якій ситуації і за будь-яких переслідувань. Моє життя належить Йому. Ця пісня додала мені сили. Я знову проповідую і знову підтримую інших віруючих, говорячи, що якщо ми вирішили йти за Ісусом, у нас немає дороги назад». Повірте, ми усі плакали, слухаючи це свідчення“»[3].
* * *
Нещодавно я мав нагоду зустрітися з пастором Дінь Тієн Ту, старшим служителем найбільшого релігійного руху у В’єтнамі. Під час його дворічного ув’язнення на початку 90-х років цей рух, що починався з домашньої церкви, зріс від трьох до дванадцяти тисяч постійних членів і крім цього ще тринадцять тисяч чоловік збиралися приймати водне хрищення.
«Для в’єтнамських пасторів переслідування – це не найголовніша проблема, – говорить Ту. – Це характерно для нашої країни. Це частина нашого звичайного церковного життя»[4].
Християни в східній Європі, які пережили жахливе переслідування, говорять: «Ми, християни, як цвяхи. Чим сильніше нас б’ють, тим ближче ми до Господа!»
Віруючі в Китаї говорять так: «Християни – немов бамбук. Немає значення, наскільки сильною може бути буря або якою холодною буває зима. Немає значення, як часто нас рубають. Ми завжди пускаємо паростки і знову виростаємо. Не як окремі особистості, але як Тіло. І щоразу, коли Тіло знову піднімається, воно стає сильнішим і готовим віддати своє життя більше, ніж раніше»[5].
Іранський пастор Меді Дибадж сказав: «Ми, християни, як квіти. Чим частіше нас чавлять, тим сильніший аромат». І ще: «Ми, християни, як гумові м’ячі. Чим сильніше кинути нас на підлогу, тим вище ми підстрибуємо!»
[1] CCRC, травень/червень 1985 р.
[2] Tony Lambert, стор. 164
[3] Інтерв’ю, проведене місією «Відкриті двері» і записане на касеті, Великобританія, 1993 р.
[4] Ендрю Варк, «В’єтнам на роздоріжжі, Мережа Міжнародних Новин, Спеціальне повідомлення, 23 лютого 1994 p., стор. 4
[5] David Porter, Bamboo in Winter (London: Marshall Pickering, 1992), стор. 97