Наче вокзальні голуби

Урешті доходимо в наших роздумах про старість до проблеми смерти, від якої неможливо втекти. Багато хто відчайдушно намагається забути про неї, поринаючи в оманливу ілюзію молодости, про яку я вже згадував. Інші про це ніколи не говорять, намагаються замовчувати її так, наче те, про що не говориться, водночас перестане існувати. Але смерть є. Щодня довідуємося, що хтось помер. Відходять молоді і старі, жодний вік не є для неї перепоною. Факт смерти супроводжуватиме людський рід аж до кінця світу. Насправді навіть для людей істинно віруючих, духовно багатих, смерть завжди є певною драмою і джерелом страху. Адже сам Ісус Христос страждав у Гефсиманському саду, боячись смерти, і просив Бога, щоб оминула Його чаша ця, хоча понад усе, понад той страх ставив прагнення виконати волю Божу. Та все ж радість і правда воскресення залишаються єдиною конкретною, справжньою розрадою і джерелом надії, з якою можемо ввійти навіть у смерть. Не вдаватимуся тут до богословських роздумів про вмирання, смерть і воскресення. Наведу лише один приклад.

Коли я працював на парафії, то часто доводилося чекати потяг на вокзалі Варшава-Середмістя. Я придивлявся до голубів, які якимось чином потрапили в приміщення вокзалу і були ув’язнені тут. Вони літали над перонами, шукали якихось крихт, щоб поїсти, пили воду з калюжі, яка назбирувалася під недокрученим краном. Тоді я думав: якби вони змогли мудро мислити, то знали би, що той чорний тунель, яким в’їжджають і виїжджають потяги, веде до свободи, у світ, де світить сонце, де блакитне небо, де простір для вільного польоту. Хіба ці ув’язнені птахи не нагадують нам нас самих? Ми теж усе життя бігаємо за якимось крихтами кар’єри, п’ємо воду з різних каламутних калюж сумнівних успіхів. Ми відчуваємо радість, коли знайдемо якусь крихту, якусь калюжу, коли досягнемо якоїсь мети, здійсниться якесь наше бажання. А тут поряд є тунель – чорний тунель, який ми називаємо смертю, якого боїмося, від якого втікаємо. Але прийде колись добрий Ісус, наш найкращий Пастир, візьме кожного з нас за руку і поведе через той тунель. Поведе до справжнього життя, справжнього сонця, справжнього неба, справжньої свободи, до справжнього дому, в якому Бог приготував для нас безліч помешкань.

Нехай доповненням до цих роздумів стануть слова з книги Карла Каретто «Шукав і знайшов», в якій автор просто і переконливо розкрив проблему смерти. Ту проблему, від котрої ніхто з нас не втече, про смерть, з якою кожен з нас колись опиниться віч-на-віч. Ось його слова:

«Мій час спливає. Фрагмент одного з Псалмів звучить: “Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ” (Пс. 90:10). (…) хоча я знаю, що дар життя є великим даром, однак переконаний, що дар смерти – це ще більший дар. Не дивуйтеся моїм словам. Вони здаються невірогідними, але така правда. (…) Поряд зі всіма такими гарними і прекрасними речами, які створив Бог, з’явилася ще одна, насправді прекрасна річ – смерть! (…) Чому? Тому що вона дає мені можливість розпочати все спочатку, дає мені змогу побачити “все новим” (…) Коли дивлюся на старенького, який слиниться і тремтить, намагаюся уявити собі його в тілі щасливого дитяти; коли бачу жінку, яка переживає як велику трагедію огидність і спустошення своєї старости, що є плодом часу, я задіюю всю свою фантазію, щоб уявити її молодою дівчиною, яка біжить заквітчаним лугом назустріч любові. Люблю смерть, тому що вона знову дає мені життя. Люблю смерть, тому що вірю у воскресення. (…) Вірю в моє вічне тіло безсмертного дитяти. Вірю, що бігтиму на зустріч із Богом, як хлопець, так як колись після уроків я біг, підскакував на зустріч батькові, який приходив, щоб забрати мене зі школи, і забирав мене на прогулянку луками вздовж Паду. (…) Знову зустрінуся зі своїми друзями. Побачу справедливість. (…) Побачу Христа! (…) Якщо навіть трохи боюся її, то це лише психологічний страх, який теж має свій добрий бік. Адже завдяки йому я зможу відчути розрив із земним життям якомога сильніше, а різницю між минулою та майбутньою дійсністю якомога очевиднішою. Тому прийди, смерте, моя смерте!»

Колись багатолітній сповідник варшавської семінарії, отець Чеслав Ментек, розповідав мені, як багато років тому він вперше у своєму житті був свідком смерти однієї монахині. Він сказав, що, мабуть, через свою юнацьку цікавість він поставив сестрі, що була при смерті, запитання, якого потім навіть дещо соромився:

– Сестро, Ви не боїтеся вмирати?

Та глянула на нього спокійним, але трохи здивованим поглядом і промовила:

– Чи боюся? Та ні! Адже я все життя цього чекала. Все життя чекала на зустріч з Ісусом.

Смерть є чимось болісним і драматичним для кожної людини. Саме в момент смерти приймаємо справжнє для нашої вічности рішення – стати на бік Господа Бога. І тому такої ваги набирає молитва, яку Церква дає кожному християнинові вже з перших років життя: «Молися за нас тепер і в годині смерти нашої». Кожен, хто з довірою промовляє ці слова протягом усього свого життя, може повторити з глибоким спокоєм слова святого Павла:

«Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? (…) А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15:55,57).

Попередній запис

Солодка гіркота хреста

Наступний запис

Погляд з крісла пенсіонера