НАШ ПОДВІЙНИЙ ЗАКОН

Дивно пише про себе св. Апостол Павло. Той, хто бачив воскреслого Христа Спасителя й чув Його Божеський голос, той, хто в захопленні оглядав красу неба й чув співи ангелів перед троном великого Бога, той, хто «розп’яв себе світові» і просто спалював себе цілого у великій ревності та апостольській праці, – жаліється на дивну боротьбу, що відбувається в ньому самому.

Ось як він пише: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю…. Бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню… Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (Рим. 7:15-24).

З цих слів св. Апостола народів виходить, що він, «вибраний Божий посуд», переживав важку внутрішню боротьбу, боротьбу між добром і злом, в якій зло намагалося взяти верх. Це протистояння він називає боротьбою між Божим законом і законом тіла, а ці обидва закони є в середині людини, у його душі й тілі. Очевидно, що така боротьба була для нього важкою й болючою, і, напевно, впокореною, бо він скаржиться на неї, себе ж називає бідним і «нещасною людиною», який при всіх своїх важких терпіннях змушений вичерпувати себе ще й внутрішньою боротьбою.

Св. Павло не перший і не останній та й не єдиний, хто пережив таку важку внутрішню боротьбу в собі самому. Таку боротьбу щоденно переживає багато, дуже багато душ, бо в кожній людині діє Божий закон і закон тіла, себто схильність творити добро, але і ще більша схильність – творити зло. Бог спонукає душу чинити добро та остерігатися зла й за це обіцяє дати їй по смерті вічну нагороду. Диявол же, і світ, і тіло дає душі своїй спонуки, тягне її до зла, до гріха й за це обіцяє дати розкіш і приємність уже тут, на землі.

Таке діяння Божого й тілесного законів ми легко спостерігаємо в щоденному людському житті.

Кожен, чи поганин, чи найбрудніший грішник, принаймні в глибині своєї душі, визнає піднесеність і красу моральної чистоти, подивляє тих, що живуть чисто, не раз заздрить щодо їхнього спокою, краси і бадьорості, хотів би й сам таким бути, але має в собі щось таке, що більше тягне його до аморальності. Він заслабкий, щоб протистояти хвилинній розкішній примані і раз по раз падає в гріх. Він пішов за законом тіла, за схильністю до зла й піддався спокусі, бо легше жити незв’язано і грішно, ніж боротися проти спокуси і жити чисто.

Багато людей вихваляє лагідність, терпеливість, панування над нервами і щиро, з переконанням подивляє тих, що можуть бути такими. Але самі й не пробують завдати собі праці, щоб запанувати над собою в хвилину подразнення і вибухають гнівом, криком та прокльонами, бо це легше, ніж боротися проти себе самого. Це в них спокуса бере верх над щирим переконанням та доброю волею.

Багато є тих, що проповідують і звеличають правдомовність, чесність і характерність, бо самі часто щиро намагаються відзначитися цими чеснотами. Але коли ті чесноти «не виплачуються», вимагають більше жертовності, а часом, може, не приносять сподіваних матеріальних користей, тоді такі люди більше дивляться на практичну сторону життя, на більшу матеріальну вигоду, яка випливає із нечесності. Тоді вони пускаються на «легшу дорогу», на якій удають чесних людей, а насправді щораз більше обманюють своє оточення і стають дедалі безхарактерними. Вони також ідуть за спокусою до зла, бо виходить так, начеб зло було більш поплатне, ніж добро і чеснота.

Так, або подібно виглядає кожна спокуса. Сила «закону тіла», що про неї пише св. Павло. Це вроджена схильність до зла, підтримувана зовнішніми або внутрішніми чинниками-спокусами, які тягнуть нас до того, що більше підлещує почуттєвості.

На щастя, як бачимо з прикладу св. Павла, спокуси до гріха мають не тільки звичайні смертні, але і найбільші Божі вибранці. І це дає нам можливість легше зрозуміти душевні турботи. Ніхто на світі не є вільний від спокус. І як вони не є доказом грішності того, хто їх має, так, з іншої сторони, вільність від спокус не є свідоцтвом чиєїсь праведності. Бо, більше, з досвіду знаємо, що найчастіше та найбільше страждають від спокус саме ті душі, які щиро й ревно дбають про вірну службу Господеві та своє спасіння. І навпаки: ті, що не дбають за своє духовне життя і живуть по-світськи, часто не мають жодних спокус, або, радше, не мають клопотів із спокусами, бо вони вже настільки зів’яли душевно, що вже й не відчувають того, що тягне їх усе нижче й нижче, аж до повної душевної смерті.

Тільки живі, здорові та сильні душі мають спокуси. Це ті душі, на яких ще має вплив Божа ласка, які зберегли ніжну совість, які і при всіх своїх щоденних людських занепадах і невірностях, навіть і тяжких гріхах усе ж таки ще тримаються «на поверхні» й каються, сповідаються та щиро намагаються жити новим життям. Та, на жаль, саме вони дуже часто надмірно й непотрібно засмучуються своїми спокусами. Бояться й лякаються їх уже наперед, ще поки вони прийдуть, переживають велику бурю й метушню в душі. Коли спокуси вже з’явились у душі, тоді вони зазнають сумнівів і побоювань. А все це походить із того, що вони не мають ясного й певного поняття про те, що таке спокуса та яка її роль у духовному житті.

Попередній запис

ВСТУПНЕ СЛОВО

Наступний запис

ЩО ТАКЕ СПОКУСА?