Невидима частина айсберга

Духовна гординя є мірою тієї частини нашої нужденности, яку ми не визнали перед Богом і яка через це не охоплена нашою вірою в Його повне любови прощення.

Уявімо собі “фрагмент” нашої нужденности, який бачимо і визнаємо як помітну на поверхні води вершину айсберга. Решта цієї велетенської брили льоду під водою, захована від наших очей. Ми не здатні витягнути її на денне світло, якщо тільки Бог не вчинить цього за нас.

І знову ж таки, це не означає відмови від активного зречення. Бог прагне, щоб ми пробували упокорюватися в думках, демаскуючи те, що так зручно ховаємо в серці: наше лицемірство, здатність до омани і фальш. Прагне також, щоби приписували Йому, а не собі, те, що Він через нас чинить, і щоби боролися із затаєним задоволенням і пустотою, що зародилися в нас. Корисно трактувати себе як фарисея, який причаївся і тільки зовні визнає свою нужденність, а всередині переповнений гордістю. І з погляду прихованого фарисейства варто називати себе людиною зарозумілою, навіть, як говорить св. Іван від Хреста, гіршою, аніж сатана.

Проте результативність цих заходів невисока. Чи зможеш власними руками підняти на поверхню води велетенський айсберг? Одна надія – на Господа. Якщо покірно і витривало стоятимеш перед Ним і визнаватимеш різні форми власної фальші, намагаючись добре думати про инших, а в собі не бачитимеш жодного добра, то врешті-решт може статися чудо. В годину смерти Ісус зглянеться над твоєю нужденністю – і тоді сухе дерево твоєї душі вкриється листям, й одразу побачиш на ньому прекрасні плоди, дані вже не твоєю діяльністю, а Божим милосердям.

Фарисей в образі митника

Ілюзорні духовні опори створюють правдиву небезпеку, власне тому вони такі грізні, бо дуже витончені і складні для виявлення. Навіть гідна уваги практика наслідування великих святих може бути пов’язана з прихованим акцентом на собі і пошуком духовного зростання. Замість того, щоби дозволити Святому Духові провадити нас і турбуватися про наш розвиток, докладаємо зусиль у гонитві за міражем.

Украй важливо добре розуміти, що означає вказівка, яку Господь дав св. Фаустині[1], – віддати Йому свою нужденність[2]. Варто пам’ятати, що це сталося тоді, коли вона була вже на дуже високому етапі свого внутрішнього розвитку. Можливо, то був якраз етап, коли Ісус очікував від неї того, що сам визначив для реалізації в її житті, а св. Фаустина потребувала лише заохочення благати Ісуса змилуватися над нею і віддати Небесному Отцеві її нужденність.

Иншою є ситуація людини, якій ще далеко до святости сестри Фаустини. Св. Фаустина пробує віддавати свою нужденність Богові і з подивом стверджує, що ця нужденність зовсім не зникає, навіть більше – мовби до неї повертається. Це нагадує вкидання до скарбнички в храмі грошей, що приклеїлися до руки. Людина ніби складає жертву, натомість автоматично “отримує” її назад.

Віддавання нашої нужденности Богові може бути тільки ілюзією, що зникає в конкретних життєвих ситуаціях, коли ця нужденність наново заявить про себе. Тоді бачимо, що взагалі її не віддали і так само хворі, як перед тим. Бачимо, що наша нужденність пов’язана з нами так міцно, як та приліплена до руки банкнота. Навіть гірше – вона зрослася з нами.

Нужденність, яку в собі носимо, може віддати Небесному Отцеві сам Ісус, коли вже поєднається з нами. А сьогодні, зустрічаючись із Ним, можемо діяти так, як під час візиту до лікаря, – описувати свої немочі і говорити про хворобу, що точить нас. Хворобу не можна віддати лікареві; можна тільки описати її перебіг і просити рекомендацій для лікування.

Подібно у взаєминах із Божим Лікарем: даємо йому докази нашої нужденности, оскаржуємо себе перед Ним і благаємо про Його благодать. Розважаючи над своєю нужденністю, ми не повинні забувати про необхідність деякого виваження. Якщо хтось хотів би, наслідуючи святих, упокорюватися перед Богом так старанно, як свята Фаустина або святий Вікентій Палотті, міг би легко впасти в небезпечну ілюзію уподібнення.

Водночас таке старання осіб, котрим ще далеко до святости, можливе тільки тому, що, окрім змоги бачити власну нужденність, Бог подає їм благодать – дар віри в те, що вони улюблені, як грішники, і дар відчутної вдячности за цю любов. Якщо такі притягальні дари привласнюємо, виникає глибоко затаєна духовна гординя. Тоді нам здається, що ми досягли поступу у внутрішньому житті, що вже можемо упокорюватися, розважаючи над власною нужденністю і не втрачаючи при цьому духовної рівноваги.

Це дуже небезпечна ілюзія, коли Бог відбирає благодать, а ми й надалі докладаємо зусиль – посилено розважаємо над своєю нужденністю; можемо допровадити до крайнього психічного спустошення і впасти в розпач, не знаходячи ні в кому і ні в чому втіхи.

Великою є наша здатність продукувати ілюзії: коли зникає одна, відразу ж народжується наступна, а може, навіть декілька. Краще стати в правді перед Богом і ствердити, що самі ніколи не зможемо визнати своєї нужденности, не втративши при цьому віри, що є улюбленими, і зберігаючи вдячність Господеві за Його любов.


[1] Свята, канонізована Іваном Павлом II в рік Великого ювілею 2000 року Божого.

[2] Щоденник, 1318.

Попередній запис

2 ЗАМАСКОВАНЕ ФАРИСЕЙСТВО

Наступний запис

3 ЩОБ ЗЕРНО ПОСТУПОВО ВМИРАЛО