НЕДОБРОВІЛЬНІ СПОКУСИ

Душі, які щиро намагаються служити Господу Богу, часто мають особливо важкий хрест – недобровільні спокуси. Важкий він найбільше тому, що багато душ має взагалі неправильне поняття про спокуси. Для їхнього повчання й заспокоєння ми пишемо ці рядки.

Як у добровільних спокусах, про що ми щойно говорили, майже завжди буває гріх, бо декотрі легкі душі свідомо і добровільно самі виставляють себе на небезпеку спокуси і гріха, так у цих других, недобровільних спокусах, звичайно, нема гріха. Тут гріх може бути тільки під кінець діяння спокуси, коли б душа сама добровільно пішла на гріх. Це вимагає детальнішого з’ясування, і ми хочемо навести його тут дуже докладно, щоб побожні душі могли мати точний і, по можливості, найясніший образ того, що так часто мучить їх і даремно занепокоює.

Треба знати, що в кожній недобровільній спокусі розрізняємо три відмінні періоди діяння і розвою спокуси. Це: намова, приємність, акція нашої волі, яка виявляється в спротиві або в згоді на пропоноване зло.

1) Представлення, або намова

Представлення – це перший крок, яким спокуса добувається до нашої душі й намагається представити якесь зло як добро. А добувається вона до душі різними способами: через зір, слух, смак, нюх, дотик, отже, через наші почуття, через думки, уяву, спомини про минуле, бажання чи зворушення, які виникають самочинно, без жодної вини, без того, щоб ми самі того хотіли.

Через те буває так, що ми ніби бачимо перед собою, або чуємо, чи пригадуємо собі речі, які оживають в образах, бажаннях чи почуттях і про які ми знаємо, що вони заборонені і грішні. Це може відбутися зовсім несподівано і в найсвятіших місцях та під час найсвятіших актів, як наприклад, під час молитви чи при св. Причасті. Деколи такі думки, почуття, або уявлення так уперто навідують душу, що їх важко позбутися. Так спокушувана людина інколи має почуттєві і сексуальні зворушення, хоч сама нічим не спричинилася до того, або якщо і спричинилася в якійсь мірі, то з необхідності, як ось при дотриманні тілесної гігієни.

Як бачимо, є багато способів, якими спокуса намагається привести нас до зла: вона тисне на нас, хоч як ми намагаємося обминути все, що може викликати спокусу. Такими способами вона може спрямувати нас до заздрості, нетерпеливості, гніву, ненависті, помсти, обжерства, п’янства, гордості, брехні, обману, крадіжки, прокльонів, пустоти, лінивства, нечистоти і т. п. Таке навідування спокуси в наше єство можемо спостерігати дуже часто, бо ж дивимося на себе й навколо себе, чуємо різні розмови, стикаємося з людьми, і тоді, цілком природно, можуть виникнути різні, навіть найгірші спокуси. Але тут, при перших кроках спокуси, при її проникненні до розуму, волі, почуттів треба пам’ятати, що в тому ми не маємо гріха, якщо ми самі свідомо і добровільно не спричинилися до цих спокус. Тому навіть найгірші думки, погані уявлення ще не є гріхом, якщо ми до них не спричинилися та якщо стараємося не мати в них зацікавлення. Все те накидає нам диявол, і не наша в тому вина.

2) Захоплення і приємність

Спокуса, діставшись до нашого єства без нашої вини, намагається захопити та опанувати нижчу, тілесну природу й викликати в ній почуття приємності чи насолоди. Це подальший крок спокуси.

Почуття приємності, отже – це певного роду відчуття сили диявола над нами, є нерозривно поєднане з першою появою спокуси в нас самих. Це так, як із цукром. Як тільки поклали цукор на язик, то відразу відчуваємо його солодкість. Як невідчування солодкості цукру було б ознакою того, що з нашим відчуттям смаку щось не в порядку, так і невідчування приємності від спокуси було б ознакою того, що ми в якійсь мірі є ненормальними людьми, що ми не є елементом людської природи, або що ми отримали від Бога якусь спеціальну ласку, щоб не відчувати такої приємності, яка є зовсім природна.

З того виходить, що, поява спокуси в нашій душі ще не є гріхом, якщо вона прийшла без нашої вини, так і відчуття приємності, яке викликає спокуса, теж не є гріхом, коли ми стараємося не мати в ній зацікавлення. Відчуття приємності є абсолютно природне, воно незалежне від нашої волі, а це, що є природне і незалежне від нас, не може бути нашим гріхом. Дуже важливо це знати й про це пам’ятати, особливо тоді, коли після спокус маємо сумніви про те, згрішили ми, чи ні.

Пояснімо це на конкретному прикладі. Буває так, що ми випадково побачили якусь непристойну картину, якусь наготу, прочитали щось, і це викликає в нас грішну думку, нечисте уявлення або й почуттєве зворушення. Зовсім природним є те, що від того нам стає приємно, відчуваємо меншу, або більшу насолоду, може й велике подразнення, хоча б і як намагалися це приховати та пригасити.

Або візьмімо приклад з іншої сфери. Ось ми дізналися, що така й така особа зробила нам велику кривду. Коли це почули, то відразу розгнівалися, захотіли помститися. Того ми не спроможні приховати. І в тій самій хвилині відчуваємо так звану насолоду помсти, хоч насправді, можливо в наступній хвилині переможемо себе. Але все ж таки, хоч ми вирішили пробачити всю кривду, сама кривда ще не раз буде болюче пригадувати нам, і менша, або більша жадоба помсти ще довго відчуватиметься душею.

А тепер проаналізуймо себе. Чи маємо ми гріх у тому, що відчуваємо приємність у випадку нечистої спокуси або коли відчуваємо насолоду помсти у випадку вчиненої нам кривди? Відповідь на це питання абсолютно заперечна. Ми не маємо гріха за те, що відчуваємо якусь насолоду, не маємо гріха і тоді, коли насолода є така жива й сильна, що нам здається, що вона перемогла нашу волю і примусила нас піддатися спокусі. Те, що тут не раз видається згодою на спокусу, звичайно, є тільки чимось позірним. Адже ж, відчувати приємність і насолоду є природно, воно нерозривно пов’язано з появою спокуси, а що є природне і чого ми не можемо, те не є і не може бути гріхом. Гріх може бути тільки з нашої волі, і тільки від неї одної залежить, чи ми згрішили, чи ні.

Це був уже другий крок, другий період діяння спокуси в нас самих і, як бачимо, і тут нема ще жодного гріха.

3) Рішення волі

Третім і єдиним вирішальним чинником у спокусі є акт нашої волі, яким вона може погодитися на зло, запропоноване спокусою і підсилене насолодою, або може відкинути його.

Коли ми після появи спокуси і відчуття приємності не супротивимося їй, а, навпаки, добровільно продовжуємо займатись нею, насолоджуватись приємністю, яку вона викликає або вирішуємо виконати те, до чого вона нас тягне, тоді ми вже допускаємося гріха. Отже, гріх не в спокусі і не у відчуванні приємності, що йде разом із спокусою, а він починається і завершується щойно тоді, коли ми з нашої волі погоджуємося на зло. І тоді маємо гріх, коли, будучи свідомими того, що спокуса тягне до чогось злого, свідомо і добровільно піддаємося такій спокусі. Це внутрішній гріх, бо ми добровільно займаємося і насолоджуємося грішними думками, уявленнями, бажаннями чи почуттями, хоч не допускаємося нічого злого назовні; зовнішній гріх виникає тоді, коли від спокуси переходимо до діла.

Однак, якщо після появи спокуси і відчуття приємності ми відразу відкинемо спокусу або втечемо від неї, стараємося не думати про неї, не насолоджуватися добровільно грішними думками, уявленнями і почуттями; якщо ми рішуче відмовимося виконати зло, до якого нас тягне спокуса, ми не матимемо жодного гріха. Не маємо гріха і тоді, коли злі думки й далі вперто будуть переслідувати нас, коли погані уявлення й далі танцюватимуть у голові, коли й далі відчуватимемо приємність. Ми не маємо гріха, бо наша воля рішуче спротивилася спокусі й не хоче гріха, хоч ми ще відчуваємо спокуси до гріха. І не тільки не маємо гріха, але, навпаки, маємо велику заслугу перед Богом за те, що перемогли диявола й виявили нашу велику вірність Богові.

Усі три вищезгадані кроки чи етапи поступу спокуси ми можемо наочно спостерігати і на втіленій божеській святості, на самому Ісусі Христі. Диявол спокушав Його в пустині (Мт. 4:1-11). Спочатку він пропонував Йому розкіш почуттів: «Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!». Потім представив Йому людську славу й намовляв його: «кинься додолу» із даху святині, щоб люди бачили, що Йому нічого не сталося, та щоб через те величали Його. Врешті запропонував Йому всі багатства землі і спокушував Його: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!». Це був перший період кожної із трьох спокус: представлення, намова.

Коли ж за першою спокусою представлення й намови нічого не допомогло, тоді при другій і третій спокусі диявол пішов далі: він захопив людську природу Божого Сина, мовби взяв верх над нею і поніс Ісуса на вершину святині, а потім на верх височезної гори, звідкіля показав Йому всі царства землі. Він намагався викликати в Ісусі Христі захоплення й почуття приємності з того, що бачив і що міг осягнути. Це був другий період спокус для Христа, період, коли диявол ніби перевищив людську природу Божого Сина.

Але ця спокуса не була ще гріхом і не перейшла в гріх, бо в третьому періоді спокуси воля Ісуса поставилася рішуче проти приман спокусника. «Написано: Не хлібом самим буде жити людина…» «Не спокушуй Господа Бога свого!»… «Відійди, сатано!»

Це є історія кожної спокуси, якою б вона не була та до якого гріха не вела б нас. Сама спокуса, як бачимо, ще не є гріхом. Не є гріхом і найсильнішим її вплив на, і найживіші переживання нашої природи, що їх зазнаємо під впливом спокуси. Гріхом є тільки згода волі. Це означає, що, як довго воля опирається спокусі й не згоджується на неї свідомо і добровільно, так довго ми не маємо гріха, хоча б які страшні спокуси не діяли на наші відчуття й почування.

Попередній запис

ДОБРОВІЛЬНІ СПОКУСИ

Наступний запис

ПОВЕДІНКА ПІД ЧАС СПОКУС