Ненависть до групи людей

Існує ненависть, що поширюється внаслідок конфліктів між групами людей, між націями та расами.

У книжці «Мій перший білий друг: сповідь про расизм, любов та прощення» Патриція Рейбон, темношкіра американка, розповідає, як пригноблення її народу в Сполучених Штатах викликало в ній ненависть до білих. Вона пише: «Я ненавиділа їх, бо вони брехали та влаштовували самосуди, ув’язнювали, отруювали, кривдили, відкидали, відкрито експлуатували таку незліченну кількість людей, культур і спільнот з байдужістю, що виходить поза усякі межі людського розуміння». Авторка пише, що з часом відчула, як ця ненависть, хоч така закономірна і зрозуміла, руйнувала її почуття ідентичності та власної гідності. Вона помітила, що ця ненависть робила її сліпою до жестів дружби, які висловлювала їй у школі біла дівчинка. І тоді вона зрозуміла, що замість того, щоб чекати, коли білі почнуть просити пробачення за цю заподіяну ними кривду та несправедливість, їй треба просити пробачення за свою власну ненависть і нездатність бачити в світлошкірій особі людину, а не тільки представника раси гнобителів. Вона усвідомила, що ворог присутній і всередині неї.

Інколи рани можуть бути настільки болісні, що людина мусить вибудувати собі захисний панцир, аби сховатись від болю. Тоді ті, що були пригноблені вчора, а сьогодні опинилися при владі, навіть після здобуття політичної перемоги та визволення, продовжують жити в цьому панцирі і стають схожими на своїх гнобителів, переймають їх спосіб ставлення до інших, від якого лише вчора самі вони так страждали.

Часом люди гноблені перебувають у полоні почуття меншовартості і не здатні розпізнати своєї ненависті і бажання помсти гнобителям. Рабство увійшло в їхнє серце. Переконані у своїй меншовартості, вони сприймають пригноблення як щось справедливе, не відчувають за собою права боротися за свободу та справедливість. Свідомість раба стала ще одним їхнім гнобителем і тираном.

Щоб розірвати ланцюг з насильства та скривдженості, яким обплутаний наш світ, скривджені люди мають звільнитися від ненависті до своїх гнобителів і від ненависті до себе. Тільки так можна здобути справжню свободу, гідність та мир.

Перебуваючи в 1996 році в Руанді, я зустрів молоду жінку, сімдесят п’ять членів родини якої було вбито. Вона сказала мені: «У моєму серці стільки ненависті, що я не знаю, що з нею робити. Нам кажуть, що треба простити, але чи хтось попросив прощення в мене?» Після такої жорстокості, яку бачила Руанда, у серцях людей залишаються глибокі рани. Чи будуть вони колись зцілені? Щоб стати вільною, ця жінка повинна була прийняти свої почуття ненависті та протесту і звільнитись від викликаного ними почуття вини, і їй потрібно було допомогти в цьому. Але хіба її реакція не була природна, здорова? Такі почуття обов’язково треба висловити, це дуже важливо. Чи було б нормально, якби ця жінка пасивно сприйняла усе те жахіття, яке сталось з її родиною? Така пасивність свідчила б хіба що про депресію та небажання жити. Але вона сказала мені, що не бажає помсти. Вона бачила занадто багато насильства і смерті і не хотіла, щоб їх було ще більше.

Так, прощення – це односторонній процес. Воно починається з того, що людина, зазнавши кривди, не хоче ширити зло, не шукає помсти, і, як ота жінка у в’язниці, молиться за свого кривдника. Молиться, щоб він змінився, усвідомив скоєне, щоб захотів відвернутися від зла, а жити за правдою. Простити – це не вважати кривдника безнадійним, а вірити в його людськість, скриту під усіма його скаліченнями. Прощення переходить у примирення та єднання тоді, коли кривдник розкаюється і просить пробачення в тих, кого скривдив.

Звільнити себе з-під влади ненависті

Одного дня я отримав листа від моєї приятельки, в якому вона розповідала про свого діда з Австралії. Він брав участь у Першій світовій війні і зазнав отруєння під час газової атаки німців. Це мало серйозні наслідки для його здоров’я. Відтоді всі німці стали для нього ворогами. Його позиція поширилась на всю його сім’ю і передалася аж до третього покоління – моїй подрузі. Вона звірялась мені в листі, що перейняла ставлення свого діда до німців і що її сприйняття цього народу визначалося тим, як говорив про нього дід: «оті прокляті німаки». Вона присвятила багато часу, щоб звільнитись від такого спадку, від способу сприйняття цілої нації, до якого була привчена з раннього дитинства. Вона писала: «Все моє життя я намагалася звільнитись від упереджень щодо німців». Наше серце може бути отруєне словами ненависті, спадком чийогось невилікуваного бажання помсти.

І якщо ми не вибираємо прощення, то спадок цей може визначати нашу поведінку – як особисту, так і групову. Моя подруга пише далі: «Я завжди згадую правило американських індіанців, яке каже, що, перш ніж прийняти будь-яке важливе рішення, слід подумати, які будуть його наслідки для майбутніх поколінь… Існують, мабуть, мільйони тих, хто уже в третьому, четвертому, а то й дальшому поколінні несе цю ненависть, цю відмову простити. Це тягар усього нашого світу, і майбутні війни чи майбутній мир залежатимуть від того, що ми вирішимо з ним робити».

Попередній запис

Особисті рани

Наступний запис

Любов до ворогів