Несподівана мандрівка

«Ти мусиш поїхати до Святої землі, – промовив головний редактор “Америки”. Ми сиділи в кабінеті мого шефа в штаб-квартирі журналу в Нью-Йорку. – Якщо ти плануєш писати книгу про Ісуса, це стане тобі у великій пригоді».

Хоча я цінував його поради, мене однаково брали сумніви. Дякуючи рокам досвіду в царині юдейсько-християнських відносин і численним подорожам до Ізраїлю, Дру, такий самий єзуїтський священик, як і я, мав природний потяг до неокресленої географічної території, відомої як Свята земля. Тож я подумав, що він говорив радше з огляду на власні інтереси, подібно до того, як сказав би баскетбольний фанат: «Ти просто мусиш відвідати Залу слави в Куперстауні!».

Поки Дру наполягав, мені спадали на думку заперечення. По-перше, я читав Євангеліє щодня, відколи був в єзуїтському новіціяті. І ретельно досліджував десятки книг про Ісуса та молився сотні і навіть тисячі разів над євангельськими розповідями. Чого ще могла би навчити мене ця мандрівка?

Інший мій приятель висловлював подібні настрої. Ми читали (і чули) ці історії настільки часто, і молилися про них так безупинно, що витворили свій ментальний образ тих місць, які згадані в Євангелії. Я вже «знав», як виглядає Віфлеєм, Назарет, Єрусалим і Галілейське море, бо не один раз бачив їх у своїй уяві. Ми боялися спотворити свої чисті ментальні образи, уздрівши ті місця, залюднені туристами. Чи вигляд мальовничого Храму Гробу Господнього в Єрусалимі, однієї з головних історичних пам’яток у туристичних маршрутах, витіснить мій образ Ісусового гробу в Палестині І століття? «Мені подобається своє Євангеліє», – сказав мій приятель. Мені теж.

«Ні, – відповів я на заохоту Дру, – мені так не видається».

Але мало-помалу я завагався у своїх сумнівах.

«Ти не маєш розуму? – сказав мій приятель, що побував у Святій Землі кілька разів. – Як ти можеш проминути таку нагоду?». Згодом він додав: «Хіба в серпні ти зазвичай не їздиш на реколекції? Чому би тобі натомість не вирушити на прощу?». Зрештою він вдався до вирішального аргументу: «Тобі це сподобається!».

Мої заперечення видавалися неістотними порівняно з нагодою побачити край, де жив Ісус.

Потроху почав витворюватися задум. Кінець серпня – це зручний час для поїздки (хоча, як зауважив Дру, погода буде «несамовито гаряча»). Телефонні дзвінки та електронні листи допомогли мені окреслити попередні плани.

Мій ентузіязм зростав, коли я занотував місця, які належить відвідати: Галілейське море, Назарет, Єрусалим, Віфлеєм, Віфанія. Сама думка про те, що я побачу ті місця, про які так довго молився, наповнила мене радістю. Звісно, що я хотів їхати! Коли тільки-но долучився до єзуїтів, то сказав старшому священику, що передусім попрошу в Бога, коли (або якщо) потраплю на небо, показати мені, яким достоту було життя Ісуса. Будь ласка, покажи мені, яким був краєвид. Будь ласка, покажи мені, що бачив Ісус. Тепер я дістав нагоду частково втілити цю мрію, на цьому боці неба.

Тоді приятель нагадав мені, що єзуїти мають осідок в Єрусалимі. Папський біблійний інститут було засновано 1927 року, щоби дослідники Біблії мали змогу працювати в Єрусалимі, а археологи – провадити розкопки. Нині інститут приймає єзуїтів з цілого світу, студентів всякого штибу, які навчаються в різних університетах в Єрусалимі, а також багатьох прочан. І завдяки щасливому випадкові (чи провидінню) єзуїт, який опікувався ПБІ впродовж багатьох років, приїхав на кілька тижнів до моєї спільноти єзуїтів у Нью-Йорку.

«ПБІ – це ідеальний варіянт!» – сказав він, показуючи, що інститут розміщений лише за кілька кварталів від Старого міста. Я не мав і гадки, що таке Старе місто, але це справді звучало вагомо. Він дав мені адресу Давида, єзуїта, який там мешкав. Після недовгого обміну листами я знайшов, де оселитися в Єрусалимі.

Інший мій приятель, єзуїт, який навчався в Римі та відвідував Святу землю кілька разів, допоміг мені вирішити ще одну дилему: чи потрібно записуватися до туристичної групи? Мандруючи вперше, я боявся оминути деякі місця, не знайти інші і недооцінити вагомість третіх. Я уявляв собі, як повернуся додому і хтось почне дорікати мені з приводу якоїсь місцевости: «Ти це пропустив? Як ти міг не побачити найчудовішого міста в Галілеї?».

«Ти цілком обійдешся без туристичної компанії, – написав мені електронною поштою приятель із Риму. – Тобі лише знадобиться надійний путівник. Крім того, усюди ти зможеш проводити стільки часу, скільки захочеш. Ти зможеш молитися, скільки завгодно, тимчасом як у групі робити це буде не так легко».

Він дав мені ще одну пораду: орендувати машину на екскурсію до Галілеї.

Галілеї? Хіба це не поряд з Єрусалимом?

«Ні, – терпляче пояснив Дру, – вона за кілька годин їзди». Швидкий погляд на мапу довів, що, попри мою любов до Євангелія, я майже нічого не знаю про топографію регіону. Ще один єзуїт порадив мені щось конкретніше щодо перебування в Галілеї: реколекційний дім на самій Горі Блаженств, яким відають сестри францисканки. «Це ідеальне місце», – сказав він, мрійливо пригадуючи реколекції, на яких він побував десятиліття тому. З Єрусалиму Давид вислав мені електронну адресу сестер.

Я закотив очі (принаймні в душі); навряд чи я міг забронювати там місце зі Штатів. Уявив собі сонний францисканський монастир з єдиним старезним комп’ютером, що стоїть у запорошеному передпокої, який раз на тиждень перевіряє старенька черниця з поганим зором і ще гіршим знанням комп’ютера. Не вельми охоче я написав листа. Щоб прискорити справу, написав французькою і англійською, ввічливо попросивши кімнату.

За кілька годин я одержав відповідь від сестри Телесфори: «Avec plaisir je vous informe…» Вона радо повідомляла мене, що їхній гостел готовий мене прийняти – по 90 доларів за добу. Виглядало, що врешті-решт подорож таки може відбутися.

Саме це приблизно в той час я сказав своєму приятелю Джорджу телефоном. Джордж був одним з моїх найближчих друзів; ми знали один одного з часів єзуїтського новіціяту. Довгі роки прослуживши в’язничним священиком, Джордж дістав нове призначення лише за кілька місяців до того: на місце католицького капелана у в’язниці Сан-Квентін у Каліфорнії. Кілька років тому він зупинявся в ПБІ, відвідуючи місячний семінар про міжконфесійні стосунки.

«Тобі не потрібне товариство?» – запитав він.

«Ти жартуєш», – відказав я. Про можливість спільної подорожі, та ще й зі своїм добрим приятелем, я навіть не замислювався – тим паче, настільки раптової.

«Ні, – сказав він, – я маю трохи часу наприкінці серпня, і страшенно хотів би поїхати».

Джордж був би ідеальним співподорожанином: богомільним, добродушним та обізнаним. Була ще й друга користь: він зголосився водити винайняте авто. «Ми можемо йти, куди ти захочеш, – сказав він, – бо я вже був там». І останнє: Джордж мав неймовірне почуття гумору. Я знав: ми не лише помолимося, але й повеселимося.

Ми націлилися на прощу, що якомога ближча до духовних реколекцій, і дійшли згоди молитися вранці перед кожною подорожжю, щодня служити Месу, навіть якщо бракуватиме часу, і не бігати з одного місця на друге та надовго спинятися в тих місцях, що спонукають до роздумувань, – не тільки з путівниками в руках, але й зі своїми Бібліями.

До червня подорож було майже сплановано. Кілька єзуїтів запропонували свій перелік місць, які годі оминути, і я замовив прекрасного путівника під назвою «Свята земля», який написав один з найкращих дослідників Біблії, Джером Мерфі-О’Коннор, католицький священик і член ордену домініканців. Зрештою я взяв квитки на літак до Тель-Авіва.

Проща до Святої землі, якої я не бажав і яка видавалася нездійсненною, врешті-решт обернулася на мандрівку, якої годі дочекатися і яка начебто зорганізувалася сама.

Попередній запис

Про цю книгу

Наступний запис

Переліт до Тель-Авіву