Оголошення Бога або: Покликання до монашого життя в убожестві, чистоті та послусі

Декілька років тому, в одній із американських газет з’явилося оголошення такого змісту: “Шукаємо та запрошуємо вольових чоловіків, справжніх шукачів пригод, взяти участь в експедиції до найвіддаленіших куточків на півночі Аляски! Пропонуємо безліч труднощів, жменьку грошей, мало комфорту та ще й “небезпеку для здоров’я і життя!” Зголосилися сотні осіб. Мабуть і сьогодні знайдуться люди, охочі до “божевільних вчинків”, до чогось надзвичайного, що наповнює життя новим змістом, надає йому пікантного смаку, перетворюючи на суцільну пригоду.

Ось молодий юнак іде до монастиря, закривається за його високими мурами або ж приєднується до духовної спільноти і стає її членом. Усі родичі, батьки, сестри та брати, усі приятелі і знайомі лише безсило розводять руками: Божевільний! З’їхав з глузду!

Це правда, він дійсно є таким. Як і усі шукаючі пригод на цій землі. Те, чого вони очікують від життя, суттєво відрізняється від поглядів їхніх сучасників. І тому в очах цього споживацького міщанського суспільства такі люди виглядають божевільними. Адже вони покидають усякі здорові прагнення та планування майбутнього, цілі і задуми, щоб бути вільним для чогось Вищого. Вони добровільно зголошуються, щоб відправитися в цікаву мандрівку з Богом, самим собою та іншими людьми. Чому ж вони відважуються на це? Назвемо хоч би ось ці два мотиви:

  1. вони надто глибоко проникли в таємницю життя, зрозумівши, яким сірим та жалюгідним, нічого не вартим є воно, коли не благословенне Богом;
  2. їх полонила любов, любов до Бога. Тому відтепер вони ставлять все на золоту карту, яка має напис “Бог живе”.

Так, вони справді божевільні і знають про це; вони трішечки переборщують, але і про це теж знають. Однак, чому не бути трохи божевільним, коли відомо, що життя лише тоді увінчується успіхом, коли віддаємо його Богові. Своїм переборщенням вони стають, не плекаючи жодного наміру, свідченням для інших, що Бог є, – або ж, принаймні, знаком запитання: чи не має наше життя вищого сенсу на противагу нашому спрямованому донизу погляду.

У всіх великих релігіях знаємо таких людей, вони були у всі часи. Відходили в пустелю, у віддалено розташовані ліси, щоб на самоті цілковито перебувати з Богом. В Ізраїлі, ще задовго до народження Ісуса, вони проживали в печерах Кумрану та на горі Кармель на зразок відшельника та пророка Іллі: “Як живий Господь Саваот, що я стою перед Його лицем, сьогодні я покажуся йому!” (1Цар. 18:15).

Ісус Христос розуміє цих людей, які крім свого оголеного існування нічого не можуть запропонувати Богові і бажають всього очікувати тільки від Нього. Лише в Нього майбутні покоління зможуть навчитися, як потрібно організувати “своє життя перед Божим обличчям”, за якими правилами слід жити. Ісус Христос сам стає для них своїм життям на землі правилом, “доброю радою”. Пізніше, властиво, щойно в ранньому Середньовіччі, усе більше починають говорити про “три ради”: убожество, чистоту та послух. Вони навчають того, чим жив Ісус. Оскільки належать до самого ядра Євангелія, тому і називаються “трьома євангельськими радами”. У своєрідний спосіб вони є оголошенням Бога, звернутим до людей, які готові прийняти Його пропозицію. Він пропонує вільний вибір, нікого не примушуючи.

Ті, які зголошуються, мусять бути убогими, це значить, що вони повинні поступово руйнувати усі гаранти та усяку впевненість духовного та матеріяльного виміру, щоб серед різноманітних ситуацій та подій повсякдення пізнавати дивовижні дії Бога та вчитися щоразу краще реагувати на них. Адже Бог перейняв провід експедиції їхнього життя. Вони стануть убогими не тому, що знецінять вартості та блага життя, а тому, що знайшли найбільше багатство на цій землі, або, принаймні, не можуть більше позбутися прагнення та туги за ним.

“Нічого не залишайте собі від себе. Щоб вас у повноті прийняв Той, хто цілковито віддається вам”, – звертається Франциск до Капітули свого молодого чину.

Їхній неодружений стан не є нічим іншим, ніж обрана форма убожества. Вони не мають на увазі зневажання та знецінення щастя закоханих та родинного життя. А просто хочуть бути і серцем убогими. Прийде час, і їм відкриється істина, що жодне людське “Ти” не заповнить глибокої туги їхнього серця: бути поєднаним у парі. Тож вони відважуються в серці залишатися убогими, поки хтось інший, цілком іншим “Ти” не увійде в їхню самотність. Вони зважуються серйозно реалізувати цю останню альтернативу життя: бо тоді людина з її прагненням “Когось Іншого” була б помилкою еволюції – оскільки ніщо в природі, навіть ідентичне з нею, не відповідає її сутності, – тому що Той, задля кого усе сотворено на землі, живий. Невже це так нерозумно, коли вони усе ставлять на одну карту і разом з Августином (пом. 1582) повторюють: “Лиш один Бог здатний задовольнити тебе”.

Хто наважується неодруженим та в чистоті наслідувати Ісуса, не страждатиме усе життя від самотности та незадоволення природної потреби. – Але погодитися на таке “відчутне” убожество мусить свідомо. Його великим здобутком стане відчуття, що люди доводяться йому братами, і з кожної зустрічі з ними можна черпати любов, отож відкривається зовсім інший новий тип стосунків любови! Спорідненість людей усіх рас і класів, усіх світоглядів та віровизнань є від Небесного Отця. Справжній шматок Неба показує йому свої обриси, часточка Вічности, якою живе вже тепер, ще напередодні.

Також і послух є в решті-решт формою убожества. Я готовий бути убогим щодо власних планів, поглядів та особистих бажань! Воля Божа має вершитися як на Небі, так і на землі. Бог повинен розпоряджатися мною, тому що Він один знає мету експедиції і найкраще орієнтується в місцевості. Наше життя повинно бути підпорядкованим лише цій одній меті і більш нічому. Ми враховуємо і віримо в те, що Святий Дух промовляє через рішення єпископів та настоятелів, і йдемо туди, де нас потребують.

Попередній запис

Ісус та рибалки або: Покликання до священства

Наступний запис

Зазирати Господеві через плече або: Багато чинів, та одне наслідування