Ознаки свободи

Що таке свобода? Ось пара строф із вірша Редьярда Кіплінга «Якщо»:

  • Якщо спокійний ти перед юрбою,
  • Де зведено на тебе поговір,
  • Зневірений, залишишся собою,
  • І зрозумів тягар чужих зневір;
  • Якщо навчився ти терпляче ждати,
  • Поміж брехні самому чесним буть,
  • Не прибирався у святецькі шати
  • І люттю не відплачував за лють…
  • Як ти шляхетний між простого люду,
  • Як ти простий і серед королів,
  • Якщо на тебе не зведуть облуди
  • Ні ворог твій, ні друг твій поготів;
  • Якщо, забувши біль, поразку, втому,
  • Свій шанс єдиний зможеш віднайти, –
  • Твій, сину, світ, і все, що є у ньому,
  • Та більш того – тоді Людина ти!

Правда є джерело свободи. Ісус казав: «Правда вас вільними зробить». Відсутність свободи проявляється страхом перед реальністю та перед іншими людьми. Коли ми не вільні, ми чіпляємося до світу ілюзій та обману, і тоді наші вчинки диктуються упередженнями. Відсутність свободи – це коли не ви керуєте вашими пристрастями і компульсивними бажаннями, а вони вами. Коли ви не приймаєте дійсність такою, як вона є, а підміняєте її власними фантазіями або намагаєтесь змінювати її силою. Коли ви думаєте, що тільки ви можете визначати, що є істина, а інші люди – або нічого не розуміють, або помиляються.

У попередньому розділі я говорив про страх перед людьми неповносправними та про численні упередження стосовно них. Ці страхи надумані: більшість людей, підвладних цим страхам, ніколи в житті не зустрічали неповносправних людей. Коли ж вони зустрічаються та ближче з ними знайомляться, то їхні страхи та упередження зникають. Але часто буває так, що страхи настільки глибоко вкорінені в людину, що вона просто відмовляється зустрічатись з неповносправними особами. Вона наперед уже «знає», що розумово неповносправні люди «безумні» і з них немає жодної користі. Ці упередження підтримує ще й страх перед новим і невідомим: люди не хочуть, щоб якісь зміни порушували їхнє почуття безпеки, не хочуть ставити під сумнів свою систему цінностей. Вони відмовляються відкрити своє серце до тих, хто інакший. Упередження обмежують їхню свободу.

Бути вільним – це означає знати, хто ти є, з усім, що в тобі є красивого і потворного; це означає любити, розуміти і втілювати в життя свої цінності, триматися свого світогляду і своєї правди, але й бути відкритим до інших, щоб, відтак, могти змінюватися. Свобода полягає в тому, аби відкрити, що істина – це не набір догм, а таїнство, в яке ми крок за кроком входимо. Це процес заглиблення в незбагненну дійсність.

На дорозі, якою ми йдемо і на якій намагаємося інтегрувати наш власний досвід і цінності з тим, що пізнаємо від інших людей, ми можемо іноді відчувати непевність і страх. Ми шукаємо зв’язку між тим, у що віримо, знаємо і в чому впевнені, та тим, що нам ще належить для себе відкрити, щоб глибше пізнати правду про людину і світ. Розвиток науки та суспільний прогрес запрошують нас до постійного пошуку і глибшого розуміння основ життя. Так поглиблюється і наше усвідомлення правди. Бути вільним – це споглядати і дивуватися красі та розмаїттю людей і світу, таємниці та величі усього, що існує.

Бути вільним – це прийняти нашу приналежність до певної групи, раси, племені, родини, спільноти, релігії, а водночас розуміти, що є набагато глибша наша приналежність – приналежність до людства. Звільнені від упереджень та страхів щодо інших людей, ми здатні побачити в кожній людині не суперника, не ворога, а брата й сестру в нашій спільній родині людства. Бути вільним – означає погодитись із тим, що жодне місце приналежності не є досконале, кожне людське угрупування має свої обмеження, свої слабкості. У кожної людської спільноти є свої зони світла і зони темряви. Кожен з нас – неповторна частинка світу, кожен творить неповторну історію життя. Ми всі беремо початок з невичерпного джерела і всі прямуємо до нього, несучи в собі світло і правду любові.

Свобода необхідна, щоб виявити любов та співчуття і щоб повніше віддавати своє життя іншим. Любов та співчуття роблять нас добрішими й терпеливішими. Любов не шукає слави, вона в усе вірить, усього сподівається, усе зносить. Вона не судить і не осуджує, вона розуміє і прощає. Вона допомагає подолати страх, що змушує нас ховатися від інших людей, від реальності. Вона допомагає нам прийняти з покорою наші страхи і комплекси, а також те, що нам треба просити пробачення в тих, кого ми зранили.

Свобода – це те, що, я відчуваю, існує, але чого я ще не маю. Я не завжди можу її описати, але я напевно її хочу. Відчуваю, що переді мною ще довга дорога. Я чітко бачу мету, але я її ще не осягнув. Я прагну свободи, прагну бути вільним, та водночас мене лякає дорога, що веде до цієї свободи. Я боюсь, що станеться, коли мої внутрішні захисні стіни впадуть, і приховані за ними тривога та зраненість вийдуть на поверхню. Для мене все ще важливо, що думають про мене інші люди, мене й далі живить їхня любов, захоплення мною, їх потреба в моїй присутності. З чим я зостанусь, коли втрачу все це? Але якраз у тому полягає свобода – свобода бути відкиненим, та залишитись вірним дорозі, що веде тебе до повноти життя, до внутрішнього зросту.

Чи не про цю свободу говорить Ісус у Своїх блаженствах? «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах!» (Мт. 5:11-12).

У мені відлунюють такі слова Нельсона Мандели (хоч я пережив те, про що він каже, у зовсім інших обставинах життя): «Я не є по-справжньому вільний, якщо обмежую свободу іншої людини. Водночас я не є вільний, коли хтось позбавляє свободи мене […] Бути вільним – це не просто розірвати кайдани. Бути вільним – це жити, поважаючи свободу інших людей та для неї працюючи. […] Я пройшов довгу дорогу до свободи. Я намагався не хитатися, та багато разів оступався. Проте я відкрив одну таємницю: коли дорога веде на гору, і ти врешті виходиш на неї, то бачиш попереду нові вершини. Ти зупиняєшся на мить перепочити, помилуватись краєвидом, споглянути згори на той довгий шлях, який ти здолав. Але можеш дозволити собі тільки коротку мить перепочинку – зі свободою приходить відповідальність, і ти не можеш сповільнити хід, адже ще не здолав до кінця призначену тобі дорогу».

Дорогою свободи мене веде Ісус, і я вдячний моїй Церкві, що вона наблизила мене до Нього. Я захоплений повнотою Його свободи і сподіваюся, що одного дня віднайду ту свободу, про яку пише апостол Павло: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! […] А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5:13 і 22-23).

Бути вільним – означає також померти для нашого несправжнього «я». В одній із своїх останніх книжок історик та екуменічний теолог Дональд Ніколь пише про це звільнення від несправжнього «я»: «Японські буддисти говорять про два «я» в людині. Одне з них вивчає психологія, воно прагне задовольняти свої бажання, говорить про себе, спостерігає себе, проявляє себе, є повністю видиме. Вони називають його «shoga», і воно повинно зникнути, щоб могло народитися наше друге «я». Воно ж назване «taiga», і це є людина в усій її цілісності, коли вона повністю охоплена світлом, молитвою».

Ніколь порівнює це друге «я» з тим, що описується в Пісні пісень: «Я сплю («его» заснуло), – але серце моє чуває» (П.п. 5:2). Він пояснює: «Для того, щоб у серці могли збудитися його найглибші поривання, «его» (ця частина нас, що постійно займається самоспостереженням та самоконтролем) повинно щезнути».

Ніколь торкається тут дуже глибокої правди, про яку говорять усі духовні учителі. Наше «я» повинно вмерти, щоб змогла проявитися наша глибинна суть. Під несправжнім «я» маємо на увазі не тільки наші видимі пристрасті, але й ті глибинні потяги, що штовхають нас шукати власної прослави. Коли Ісус описує любов, що звільняє, Він каже: «Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя» (Ів. 12:24-25). Під життям на цьому світі мається на увазі життя нашого несправжнього «я», а «життя вічне» – це не життя після смерті, а те життя, в яке ми покликані увійти уже сьогодні, життя у свободі любові.

Смерть несправжнього «я» особливо важка для тих, у кого воно сильне, владне, могутнє; легша – для тих, хто слабший і влади ніколи не шукав, хоч може бути досить болісна для тих, хто втратив довіру до себе. Свобода, що приходить зі смертю нашого несправжнього «я», – це прийняття себе такими, як ми є. Це також прийняття світу таким, як він є, а водночас воля змагатись за те, щоб у ньому стало краще жити. Коли ми стаємо вільні, то не шкодуємо за тим, що минуло, не намагаємось повернути втрачене, не нарікаємо на занепад і хаос нашої епохи, не ховаємося в закритих групах, сповнених страху. Ми не голосимо про кінець світу і не даємо, щоб несправедливість, яка панує довкола, паралізувала нас. Ми не думаємо наївно, що завдяки технологічному прогресові людство досягне свободи, і все буде добре. Бути вільним – означає бачити народження нової правди посеред хаосу та відчувати Духа Божого, що ширяє понад усім цим. Це означає передчувати народження нової реальності посеред упереджень та переконань учорашнього дня.

Кожна епоха і кожне покоління стикається з новими реаліями, новими драмами і новими проблемами, але також і з новими істинами. Світ і наші людські суспільства постійно розвиваються, щодня ми відкриваємо щось нове. Ми живемо в дивовижну епоху. Нові технології загрожують знищенням нашій планеті, нові страхи закривають людей та людські групи самих у собі. Але водночас – всупереч, чи може через ці страхи, зло, ненависть, обман, що присутні в нас та довкола нас, – ми чуємо нові звернення до Святого Духа прийти і наповнити нас любов’ю, і дати нам силу працювати задля миру.

Дух Святий об’явить нам нову правду для нашої епохи, нову духовність єднання. У християнських Церквах є бажання наново відкрити головне євангельське послання – послання про любов та прощення, і жити ним, а не вічними суперечками про догми, ритуали, про те, хто має рацію, а хто ні. Багато людей різних релігій хочуть зустрічатися і спілкуватися, щоб шукати взаєморозуміння, щоб разом молитися. Це бажання єдності виражається по-різному, але водночас воно є в серцях багатьох людей по всьому світу. Воно – як мале зерно, що, прорісши, приносить багато плоду.

Кожен з нас має відповідальність працювати задля звільнення всіх людей. Перед нами багато нового. Будьмо відкриті, щоб його прийняти. Ми покликані розпізнати правду в сьогоднішньому світі.

Попередній запис

Тривога в глибині нашої душі

Наступний запис

Дорога до свободи