Я переконаний, що кожен з нас зустрічався з питанням, яке непокоїло його, а може непокоїть і досі: “Чому існує гріх? Чому щось заборонене, а щось є гріхом?”
Вважаю, що мало хто був позбавлений сумнівів, міркуючи, що, можливо, гріх є лише вигадкою, щоб нас залякати, тримати в шорах, щоб потім нами легше було управляти. Кожен, мабуть, десь у глибині серця думав, що гріх вигадали старші, батьки, Церква або хтось інший, хто, звертаючись до Бога, хотів би легше реалізувати свою волю.
Можливо, це буде більш зрозуміло, коли я поділюся своїм досвідом, який маю в серці. Ще під час навчання в семінарії мене терзало питання: чому щось є гріхом? Я ніколи не наважувався голосно про це запитати, бо мені здавалось, що мене вважатимуть як не дурнем, то, безперечно, безбожником. Воно супроводжувало мене, як похмура тінь, і постійно мучило під час навчання. Коли я став священиком, то завжди старався серйозно ставитися до сповіді. Проте питання залишалося і зростало. Вислуховуючи різноманітні звірення людей, я відчував у глибині душі, що багато з них насправді не зрозуміло, у чому полягає гріх? Якщо комусь легко сповідається і він трактує сповідь рутинно, то ніколи немає впевненості в тому, що людина жаліє за гріхи.
Як молодий священик я переживав глибоку кризу. Я часто ставив собі запитання: отож навіщо сповідь? З престолу ми звіщаємо Радісну Звістку. Говоримо про гріх і закликаємо порвати з грішними схильностями. Та я рідко чув сповідь, в якій би хтось згадував слова Христа або слова з проповіді з переконанням, що мусить порвати з гріхом. У глибині серця я запитував себе: навіщо проголошувати проповіді? Навіщо, взагалі, сповідати. Я хотів бачити хоч якісь зміни між сповідями. Однак через те, що я не бачив таких змін, це питання ставало для мене все більш настирливим і виснажливим.
З перспективи часу я бачу, що тут розпочинаються драми багатьох священиків, поки вони не відкриють сенсу свого покликання, особливо заклику до примирення. Я розумію також, що багатьом християнам важко сповідатися, особливо молоді, бо і в неї ті самі дилеми. І знову постає те саме запитання: чому я мушу говорити це священикові? Ось чому часто траплялося і трапляється так, що багато осіб згадує про дрібні та неважливі справи, а важливі приховує і не говорить про них. Це відбувається майже з кожною молодою людиною, особливо в період дозрівання та зростання. Саме в цей час багато припиняє приходити до сповіді. Тоді досвід священика зводиться до ствердження наступних фактів: ті, хто повинен сповідатися, не приходять до сповіді. А ті, хто сповідається, чинять це недбало і поверхнево.
Мені запам’яталася одна жінка, котра попросила мене порозмовляти про сповідь.
Вона чітко наголосила, що не бажає сповідатися. Її перше запитання було таке: “Чому я повинна сповідатися перед священиком, котрий є такою ж людиною, як і я? Я роблю це перед Богом”. Я на мить задумався. Тоді я відчув, що мене немов схопили в лещата: це ж було також і моє запитання, і я не знав, що мені відповісти. І тоді я визнав, що в мене та ж проблема зі сповіддю. Чому люди повинні сповідатися перед священиком, котрий є лише людиною? Хіба справа не в тому, що духовним особам цікаві вчинки віруючих! Я переконаний, що ніхто з людей не говорить нічого нового. Священик знає всі гріхи, всі людські вчинки. Це також і моя проблема.
Тоді вона задумалася, і ми збагнули, що тут йдеться про щось цілком інше. Не лише про питання, навіщо сповідатися, але про щось глибше. Тут ідеться про зустріч пораненого з лікарем, грішника зі Святим, зневаженого з Утішителем, приниженого з тим, Хто возвеличує смиренних, голодного з тим, Хто насичує голод, загубленого з тим, Хто залишає 99 овець, щоб знайти ту єдину, загублену. Того, Хто перебуває в темряві, з тим, котрий говорить, що є світлом. Того, хто на бездоріжжі, з тим, котрий говорить, що є Дорогою. Померлого з Тим, котрий говорить, що є Життям. Самотнього з Тим, котрий прагне бути в компанії синів людських.
Ми багато розмовляли з тією жінкою і наше розуміння сповіді зцілювалося.