Особисті рани

Є різні рани. Передусім є особисті рани – ті, що їх одна особа заподіяла іншій.

Одного вечора до мене на розмову прийшла молода студентка. З розмови стало ясно, що вона багато страждає через чоловіків. Отож я запитав її про стосунки з батьком. Очі її спалахнули люттю, і вона відповіла мені: «Я ненавиджу його!» Я попросив, щоб вона розповіла про це більше. Виявилося, що її батько працює в християнській школі, де викладає філософію, і всі його дуже поважають і люблять. Але коли він увечері приходить додому, то замикається у своєму кабінеті. «Він ніколи не їсть разом з нами. Він ніколи не цікавиться, як у мене справи. Я ненавиджу його», – говорила дівчина.

Цій людині було боляче відчувати байдужість та відкинення батька, від якого вона потребувала турботи та підтримки. Дівчина відчувала, що для батька вона ніби не існує. Це відчуття відкинення породжувало в ній внутрішній біль та злість, які переносились на її стосунки з іншими чоловіками. Ця дівчина потребувала звільнення від ненависті, що опанувала її. І якщо одного дня вона зрозуміє, чому її батько так поводиться, то це буде початком її дороги до прощення. Але прощення приведе до примирення тільки тоді, коли і батько задумається над своєю поведінкою та усвідомить, як сильно він зранив свою доньку, попросить у неї пробачення. Тільки в цю мить справжнє примирення, зцілення та звільнення серця могло б стати реальним для них обох.

Деколи основна проблема – не в тому, щоб зрозуміти кривдника, а в тому, щоб усвідомити, що він не спроможний визнати свою провину. Молода жінка була несправедливо ув’язнена внаслідок брехливого свідчення одного чоловіка проти неї. У тюрмі завдяки допомозі капелана вона пережила духовне переображення. Одного дня капелан запитав її, чи вона може пробачити того чоловіка, що так скривдив її. «Ні, – відповіла вона, – я ніколи не зможу пробачити йому, він завдав мені занадто багато болю. Але я кожного дня молю Бога, щоб Він пробачив йому».

Ця жінка не могла повністю пробачити свого кривдника, принаймні доки той справді не розкаявся та не попросив пробачення. Але вона не хотіла й бути опанованою ненавистю до нього. Крім того, вона хотіла, щоб він жив у правді, і тому молилася за нього. Інколи простити легше, коли ті, що скривдили нас, визнають це і просять пробачення. Якщо цього немає, то рана може бути настільки глибока і болісна, що до повного вивільнення дорога стає дуже довга. Подумаймо про біль у серцях євреїв, що вижили в концтаборах, про біль тутсі та гуту, які пережили геноцид у Руанді…

У полоні наших симпатій та антипатій

Може, не усі з нас зазнали в житті таких глибоких ран, як ота студентка чи молода ув’язнена жінка, але усі ми маємо свої симпатії і антипатії, людей, яких ми любимо і яких не терпимо. Ми стикаємось з ними в сім’ї, на роботі, у спільноті. І це природно, що деякі люди нас притягують, а інші відштовхують. Ми захоплюємося одними й осуджуємо інших. І навіть якщо ми людину ні не вихваляємо, ні не судимо, то все одно відносимо її до якоїсь категорії. Ми швидко чіпляємо ярлик на тих, хто належить до іншої Церкви, політичної партії, хто сповідує інші цінності. Людям іншої раси чи соціального класу ми одразу ж відводимо належне місце, відповідно до нашого світогляду. Ми любимо бачити себе на вершині піраміди і з погордою поглядаємо вниз на тих, хто не такий, як ми; дивимось на них зовсім не як на братів та сестер. Може, ми не завжди їх ненавидимо, але швидко зараховуємо до певної категорії. Ми дуже легко зводимо бар’єри, що відокремлюють нас одне від одного.

Те, що нам не подобаються певні люди, може мати під собою реальні підстави. Є люди, що обдурюють нас. Інші нас непокоять, пробуджують страх і тривогу. Ще інші прагнуть володіти нами, контролювати та керувати. Деякі сприймають нас як суперників. В усіх цих випадках ми відчуваємо загрозу, небезпеку для нашого розвитку і добробуту.

Симпатії та антипатії диктуються нам нашими потребами та страхами. Нас притягують люди, які люблять нас і захоплюються нами, додають нам натхнення та віри в себе. А відвертаємось ми від тих, хто нас осуджує. Навіть якщо ми не є в’язнями такого сильного почуття, як ненависть, то симпатії і антипатії вибудовують довкола нас стіну упереджень. Тоді ми ховаємось за цими стінами й поводимось так, начебто оті «інші» не існують, не є членами нашої спільної родини людства.

Щоб стати справді вільними, нам треба докладати зусиль: спілкуватися з тими, кого ми не любимо, намагатися їх зрозуміти та прийняти такими, як вони є. Ці зусилля є суттю прощення.

Попередній запис

Долати бар’єри

Наступний запис

Ненависть до групи людей