Останнє місце

Процес духовного очищення тому такий болісний, що його супроводжує відкриття правди про нашу гординю. Бог розкриває її поступово і делікатно, проте під час чергового відкриття можемо переживати драматичні бунти свого егоїзму. Головна причина всіх цих страждань – біль гордині, яка протестує проти правди про нас. Ми нарікаємо на оточення чи обставини, стараємося виправдати себе або шукаємо винних у тому, що сталося, і все задля збереження свого егоїзму неушкодженим.

Про згаданий процес очищення сказав Ісус: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!” (Мр. 8:34). По суті, треба зректися себе, щоби пережити процес очищення від гордині доброї думки про себе. Це означає взяти хрест правди про себе і наслідувати Ісуса, стати останнім, бігти на останнє місце на землі[1].

Ісус, будучи першим, став останнім з останніх і таким чином засвідчив, яким має бути наше ставлення до всього, що пропонує дух цього світу, і до узалежнення від власної “досконалости”. Ісус узяв на Себе негідність і гріховність наших узалежнень. Проте Він очікує, що ми підемо слідом за Ним, щоби вповноті скористати з Жертви, яку Він за нас віддав. Ісус розраховує, що ми, аби Його наслідувати, погодимося втратити все і всіх, а також думку про те, що ми є добрими.

Цей біг на останнє місце на землі обов’язково має зробити нас людьми, які свідомо і добровільно приймають поставу убогих духом, які визнають, що є нічим, і очікуватимуть всього від Господа. Тільки така людина буде прагнути одного: нехай живе не вона, а Христос у ній.

Випробування, що нас переростають

Бог хоче, щоб ми самі почали вибирати духовну убогість як особливу цінність і дар. Поважаючи нашу волю, Він чекає нашої згоди на Його нестримне втручання в наше життя, щоби Він міг учинити з нами все, що захоче.

Будучи безмірно делікатним щодо нашого егоїзму, Творець часто ставить нас на краю безодні, щоби ми могли переконатися, що не здатні схвалити повне спустошення. Коли це стає для нас зрозумілим, Він відразу знижує Свої вимоги і навіть очищує нас.

Він бачить нашу неспроможність пережити терпіння, тому зменшує інтенсивність очищень. Це повинно слугувати нам свідченням того, що постійно чинимо опір дії благодаті в нашому житті. Причиною є брак довіри; недовірлива людина замикає браму свого серця і не хоче покластися в усьому на Бога.

Недовіра – це наша драма. Однак треба відмовитися від доброї думки про себе і покластися на нашого Отця такими, якими ми є. Треба віддати Йому себе такими, якими виявилися в неспроможності подолати наслані на них випробування віри, бо не змогли довіритися найбільшій Любові.

Набагато легше йти до святости тій людині, котра не концентрується на собі. Вона бачить своє зло, благає Бога про милосердя і навіть не знає: довіряє своєму Творцеві і чи дякує за Його любов. Тоді може зародитися своєрідна впевненість у тому, що Господь прибуде її рятувати.

Зважаючи на цю впевненість віри, Небесний Отець завжди відповідає на наше благання. Але Його відповідь може бути зовсім инша, ніж те, чого очікує наш розум. У своїй всемогутності Бог може послужитися довільним знаряддям, яке таким чином стає для нас правдивою Божою опорою. Святе Письмо вчить: якщо наш Господь може вчинити так, що “каміння кричатиме” (Лк. 19:40), то тим більше Він здатен показати це незбагненне чудо – вийти назустріч нашим прагненням.

Зневажати прив’язання до ілюзій

Той, хто хоче шукати єдиної опори в Господі, повинен із погордою ставитися до власної практики спиратися на будь-що, хіба не на Бога. Тобто варто пам’ятати вказівку св. Івана від Хреста: треба погорджувати собою і своїми власними справами[2]. Що більші дари дає нам Господь, то міцніше треба нехтувати нашою тенденцією спиратися на них, наче вони самі є Богом.

Тут ідеться, зокрема, про схильність будувати добре самопочуття на тому, що Бог через Свою благодать чинить у нас самих або в нашому найближчому оточенні. Зауважмо, як легко зростає в нас приховане невдоволення, коли хтось із наших ближніх змінюється на краще або наближається до Бога. Справді смішно привласнювати навіть таємницю Божої дії в людській душі та будувати в ній капличку для власного “я”.

Людина, яка нехтує власну настанову спиратися на Божі дари, має здатність спиратися на Бога безпосередньо через віру і молитву Щоб задовольнити природну потребу в безпеці, вона звертається до свого Небесного Отця, постійно Його шукає і хоче до Нього пригорнутися. Дотримується певної дистанції до всього, чим Бог її обдаровує. Кожний дар приймає з вдячністю і тішиться ним, проте не будує на ньому свого почуття безпеки. Знає, що опертя на Божі дари збуджує гордість, якій наш Господь змушений чинити опір.

Самі ж ми ніколи не дійдемо до такої постави погорди стосовно різних ілюзорних опор. Можемо тільки визнавати правду про себе і про те, що прилипаємо до всього, на що тільки може спертися наш розум, пам’ять і досвід.

Якщо погорджуємо ілюзіями опор, то це результат дії особливої Божої благодаті. Тільки завдяки їй можемо бачити наші ілюзорні опори такими, якими вони є насправді, инакше ми постійно прив’язувалися б до ілюзій та оманливих образів.

Важливо прагнути якнайкраще використати цю благодать, вповні, наскільки вона нам дана. Від цього залежить багато подій нашого життя – Господь може дати нам усе, якщо погорджуватимемо своїм бажанням шукати ілюзії опор у тому, що отримуємо.

Він сам – Правда і в нас любить правду.


[1] Кароль де Фуко у нотатках із реколекцій у Назареті (5-15 листопада 1897 р. Б.) пише: “Я повинен завжди шукати місця останнього з останніх”. Це визнання – мов відгомін слів, які його схвилювали. Він почув їх невдовзі після свого навернення, навесні 1887 року, під час казання, яке проголосив його духовний провідник отець Гувелін: “Ісус посів місце до такого ступеня останнє, що ніхто й ніколи не зміг би його відібрати в Нього” (M.-Th. Louis-Lefebrre. Un prêtre: l’abbé Huvelein, Paris 1958, s. 183).

[2] Дорога на гору Кармель, III, 9, 3.

Попередній запис

3 ЩОБ ЗЕРНО ПОСТУПОВО ВМИРАЛО

Наступний запис

1 ЗНАЙТИ БОГА У ВСЬОМУ