На завершення Господь запитав мене: “Які духовні скарби принесла ти Мені?”, і я знову не знала, що відповісти, адже руки мої були порожні. А Господь продовжував: “Ти була власницею кількох будинків, мала приватний кабінет і хизувалася своєю високою кваліфікацією як лікар-стоматолог, але навіть пилу з цегли тих будинків не змогла принести сюди, ані чекової книжки, ані своєї, набитої різними паперами, течки… То що ти зробила з талантами, які Я дав тобі?”.
“З талантами?” – здивувалася я, бо знову не розуміла про що йдеться. Аж раптом згадала: та я ж отримала завдання поширювати й оберігати Царство Любові, Царство Боже! Я мала бути знаряддям Милосердя Божого, бо саме таким талантом нагородив мене Бог. Але я забула про це. Забула про свою безсмертну душу. Занедбала даний Богом талант і завдала Йому багато болю через це.
А Господь продовжував: “Скільки добра могла ти зробити завдяки тим грошам, які витрачала на косметику! А різноманітні дієти, які ти випробовувала на своєму організмі, доводячи його до виснаження? Зі свого тіла і з себе самої витворила божка – золотого тільця, і що від нього залишилося?.. Любила обдаровувати інших, це правда, але чекала компліментів, подяки, хотіла, аби про твою доброту говорили. Хотіла маніпулювати людьми, тож використовувала для цього свої гроші… Відповідай: що ти принесла у вічність?.. Скажеш, що не маєш нічого, що збанкрутувала, що Я покарав тебе банкрутством – але то було благословення, а не кара. Твоє банкрутство повинно було звільнити тебе від твого божка – золотого тільця, якому ти слугувала, і повернути до Мене. Але ти бунтувала, не хотіла позбуватися свого високого становища в суспільстві – шаленіла, мстилася, проклинала! Ти – невільниця грошей, невільниця мамони! Думала, що до всього дійдеш власним розумом, власними зусиллями. Була самовпевнена, завжди вважала себе кращою за інших. Але ж – ні! Он скільки є розумніших й освіченіших за тебе! Вони також намагалися чогось досягти у своєму житті, але їм це не вдавалося, попри усі їхні здібності і зусилля. Так, тобі багато дано, тому й багато від тебе вимагається”.
І Господь зажадав, аби я відзвітувала Йому за все, що отримала й змарнувала у своєму житті – до найменшого шматка хліба! У Книзі життя я побачила один епізод з дитинства, коли потайки від мами викинула свою порцію квасолі в смітник, бо не любила її. Жили ми тоді дуже бідно, тож коли мама побачила, що моя тарілка швидко спорожніла, подумала, що я дуже голодна і віддала мені ще й свою порцію. До речі, вона так часто робила: давала, що мала, кожному жебракові, який постукав у двері – але так, щоб ніхто з домашніх не зауважив. І завжди усміхалася, хоч не доїдала.
Господь показав мені, як пізніше, коли в мене вже було багато грошей і я часто влаштовувала гостини, добру половину неспожитої їжі викидала в смітник – а навколо стільки людей голодували! “Я був голодний, а ти Мене не нагодувала!” – мало не крикнув Господь, і я відчула, як болить Йому марнотратність та байдужість одних і злиденність інших. “Я не мав у що зодягнутися, – продовжував дорікати, – а ти жила в достатку, мала багато дорогих речей, що були тобі зайві, але поділитися ними з ближнім не здогадалася”.
Так, це була правда. Я скуповувала дорогі речі із заздрості, а не тому, що вони мені були дуже потрібні. “Ти була зарозуміла, – мовив Господь. – Завжди порівнювала себе з тими, хто мав більше за тебе, і хотіла перевершити їх. Поки ще бідувала, ділилася усім, що мала, з іншими – від щирого серця віддавала навіть ті речі, що були тобі потрібні. А стала багатою – зовсім забула про ближніх твоїх”. І Господь показав мені, як новісінькі кросівки віддала я колись незнайомому хлопцеві на вулиці, бо той не мав у що взутися. Я побачила, як сварив мене батько за це, бо їм з мамою довелося довго заощаджувати, щоб придбати для мене ті кросівки. Але Господь вважав, що я зробила правильно, віддавши їх бідному хлопцеві. А ще показав мені, скільки ласк приготував для мене і якою була б я благословенною, якби не зійшла з Його дороги і продовжувала допомагати бідним. “Дивися, – сказав Господь, – отой чоловік не вчинив би самогубства, а та жінка не померла би покинутою і всіма забутою, якби ти за них помолилася. Я промовляв до тебе, але ти затуляла вуха, щоб не чути голосу сумління у своїй душі. Тому не знайшлося нікого, хто би вивів цих людей з їхніх складних ситуацій”.
І це також була правда. Дух Святий не міг промовити до мене через моє скам’яніле серце. Я не могла і не хотіла відкривати його Господу та Господнім ласкам. “Дивися, – суворо мовив Господь, – лише тоді ти навчилася співчувати хворим, коли на рак захворів хтось із твоєї родини, а співчувати ув’язненим почала, коли твій чоловік був під арештом. Та ти не людина, ти камінь! – мало не крикнув Господь. – Для тебе просто не існувало любові!”
Так, я не відчувала любові до ближніх своїх і була поганою донькою. Насміхалася з батька, називаючи його “Педро Флінстон”, бо так звався негативний персонаж одного з популярних телефільмів, а мами соромилась, і навіть зайшла так далеко, що зрікалася її, бо була вона малоосвічена, бідна і не належала до верхівки суспільства. Але мама, знаючи про моє ставлення до неї, ще більше за мене молилася. Я навіть не здогадувалася, що стільки ласк одержала завдяки своїй мамі і її молитвам. Та й не тільки я. У мене була мама, котра всі свої терпіння віддавала Ісусові, котра вірила Йому і проводила багато часу на адорації Найсвятіших Тайн. Саме тому вона стала для мене посередницею багатьох ласк. “Ніхто не любив тебе так сильно, як твоя мама, – сказав Господь. – Ніхто і ніколи не любитиме тебе так, як вона”.