Парадокс спільноти

У прагненні людини віднайти зміст життя, гармонію та мир, в яких вона могла б відпочити, сховавшись від тривоги та самотності, ми відкриваємо важливість спільноти в житті людини. Є сім’ї, племена, групи людей – здавалось би, досконалі за організацією, – які усувають хаос із життя своїх членів. Вони з’єднують людей такими вузами, які дають їм відчуття безпеки і сили. Але цей досконалий порядок і надмірна безпека небезпечні, адже вони обмежують свободу людини та блокують її розвиток.

Кожного разу, як я відвідую Африку, мене вражає, наскільки сильним є усвідомлення важливості спільноти в африканській культурі. Якщо символ західного світу – це велике, гамірне місто, заселене людьми, які весь час воюють між собою за виживання і кожен сам дає собі раду, як тільки може, то символ Африки – це маленьке село, де все засновано на принципах життя спільноти.

В африканських селах людина рідко коли почувається самотньою. Передовсім люди живуть дуже близько один до одного фізично. Часто діти сплять усі разом у великій кімнаті. І надворі вони весь час бачать своїх родичів – тіток, дядьків, двоюрідних братів та сестер. Усі об’єднані під сильним і суворим проводом вождя чи старійшини.

У такому середовищі кожен мусить дотримуватись строго визначених правил. Індивідуальності та творчій ініціативі місця практично немає. Старійшини вирішують за молодих навіть такі особисті справи, як вибір праці та одруження. Усе вирішує група, а кожен її член зокрема мусить лише виконувати відведену йому роль – роль чоловіка, жінки, старійшини, підлітка, дитини. Така ієрархічна стабільна структура життя дає кожному відчуття безпеки.

Є щось дуже красиве і людяне в житті цих сіл. Але за порядок і безпеку заплачено високу ціну – окрема людина практично не може звільнитися з-під влади групи, розвиватися як особистість, у всій своїй глибині та неповторності, шукати правдиву внутрішню цілісність.

Так ми підходимо до відкриття парадоксу: щоб жити і зростати, ми потребуємо належати до групи, прагнемо зв’язків з іншими людьми, в яких віднаходимо безпеку; але водночас ці зв’язки можуть гальмувати наш внутрішній розвиток, який для нас також є життєво необхідний. Ці зв’язки здатні обмежувати нашу творчість і гасити в нас почуття тривоги та самотності, яке є продуктивним, бо спонукає відкривати нові дороги та шукати єднання з Богом. Почуття самотності людини, яка виходить за межі групи, ризикуючи відкривати і творити свій світ поза визначеними межами.

Нас непокоять суперечливі бажання: ми хочемо належати до чогось, бути часткою чогось більшого, ніж ми, а водночас хочемо дати розвинутись своїй особистості в її справжній глибині, іти своїм шляхом, не улягати конформізму та комфорту. Вийти за межі групи, щоб шукати власну, а не визначену іншими правду, – означає бути готовим бодай іноді приймати тривогу, труднощі і конфлікти. Якщо ж зі страху ми дамо групі домінувати над собою, наша особистість залишиться приглушеною, нерозвиненою.

Всередині групи, разом з іншими, ми відкриваємо те, що в нас усіх є спільне, що нас єднає. Але тільки наодинці ми можемо відкрити свій неповторний особистий зв’язок з Богом. І лише в поєднанні обох – безпеки групи та свободи самотності – можемо віднайти правдиву рівновагу та гармонію.

Слабкість дитини

Наше життя починається в слабкості та крихкості. Новонароджена дитина не може потурбуватись сама про себе. Повністю залежна та безборонна, вона потребує батьків, і головне – їх любові, турботи, підтримки, віри в неї. Без цього дитина не може жити і розвиватися як людина. Любов для дитини – настільки ж важлива, як і їжа.

Коли дитина відчуває, що її люблять, вона вчиться довіряти; її тіло і серце розкриваються назустріч тим, хто її любить і поважає, слухає її і розуміє. У відповідь на цю любов дитина розцвітає.

А що відбувається, коли дитина відчуває, що її не люблять, не бажають? Таку дитину наповнює внутрішня тривога. Вона нічого не може зрозуміти. Дитина занадто слабка, щоб витримати це страждання, її охоплює страх, бо вона відчуває, що своїми силами нічого не може змінити. Почуваючись нелюбленою, дитина звинувачує себе за це, вважає себе поганою, не вартою любові. В її серці з’являється рана. Щоб вижити, вона мусить навчитися захищати себе від болю, а тому вибудовує бар’єри, за якими ховає своє серце, і не наважується більше бути собою.

Дитина, яка почувається самотньою, чимраз більше відрізає себе від дорослих. Вона перестає їм довіряти, розгублюється, втрачає орієнтири, розуміння, не може ні назвати, ні зрозуміти своє страждання. І в усьому звинувачує себе. Але попри все вона мусить іти вперед. Одні діти в такій ситуації впадають у депресію і відчай, інші – виживають, незважаючи на хворобу, труднощі, кривду, насильство та відкинення; вони вперто хапаються за життя, інстинктивно вчаться приховувати страждання, хаос і суперечності свого життя. Все це вони виштовхують у темряву, у глибину свого єства, і забувають. Щоб утекти від цих витіснених відчуттів, вони кидаються в реальність навколишнього світу, шукаючи в ньому визнання та успіху, або ж утікають у світ фантазій та ілюзорних мрій.

Світ внутрішнього страждання може стати джерелом енергії, яка штовхає дитину вперед. Люди з дитинства живуть за бар’єрами, збудованими довкола їх зранених сердець. Їхня особистість залишається крихкою та штучною, оскільки вони від’єднані від своєї глибинної, справжньої суті та джерел, що в ній криються. Хто менш зранений, хто має менше бар’єрів, тому легше жити і спілкуватися з іншими, той не мусить конче закриватись у своєму власному світі, виробляти штучну, несправжню особистість. Але і таким людям не зовсім зрозуміло, ким вони насправді є, тому і вони не можуть вільно розвиватися. Кожен з нас був колись зранений, і кожен навчився приховувати якусь частину своєї особистості. І в кожному з нас живе зранена дитина, схована за бар’єрами, які ми вибудували, щоб вижити. Як позбутись нам цієї болісної спадщини ран нашого дитинства?

Попередній запис

Порядок і хаос

Наступний запис

Любов виводить з хаосу