Кожна людина має своє місце у світі. Цілком природно записуємо і подаємо адресу свого постійного місця проживання. Хто через якісь обставини втратить належність до якогось місця, мусить бути готовим до чималих проблем.
Тим більше це стосується християн. Прийнявши хрещення, людина вступає в Церкву, яка є містичним тілом Ісуса Христа. Християни злучені з Христом та з рештою християн невидимими, але сильними узами. Через те немислимо, щоб християнин міг існувати якось ізольовано, сам…
Християнство – це життя в спільноті. Парафія – це ім’я для спільноти християн на певній території. Є це властиво мала часточка Церкви. Її зростання і якість визначає в суттєвій мірі і життя християн, згрупованих у тій спільноті.
Парафія – це місце чи навіть якась мала кріпость християн посеред тих людей, яким Бог і віра нічого не говорять. Парафія – це місце, де можемо черпати підкріплення та заохочення, де знайдемо однодумних братів і сестер, це те місце, де можемо зростати для вічного життя. Парафія має бути місцем видимого Божого Царства. Парафія – це одна родина.
Чоловік, який повернувся з кількамісячного проживання в США, з захопленням оповідав про досвід із життя парафії, членом якої на декілька місяців став. “Було це невимовно, – розповідав він, – я почував себе як вдома, між своїми, а не як десь на чужині. Прийняли мене так, ніби давно вже мене знали. Коли я одного разу через гарячку не міг прийти на Літургію, відразу після обіду декілька людей з парафії поцікавилися по телефону, що зі мною трапилось, що я не прийшов. Коли їм пояснив, що я хворий, відразу запропонували свою поміч. Дивно те, що коли я повернувся додому, почував себе у своїй рідній парафії як чужинець”. Дивний досвід, але він свідчить про те, що якість життя визначаємо самі. Для багатьох парафія – це тільки певна організаційна частина єпархії, яка має сповнити якісь потреби: недільну Службу Божу, час від часу сповідь і, зрозуміло, необхідні обряди як шлюб, хрещення та похорон. У чомусь іншому нас парафія не цікавить. Беремо те, що пропонує, але нічого не даємо. В такому випадку парафія почне занепадати і напевно не стане для християн місцем зустрічі з Христом та джерелом заохочення.
* * *
Шукають багато способів, як розбудити парафії з такого сну. Наприклад, на міських мурах і в парафіяльному часописі з’явився дивний некролог: “З великим сумом звіщаємо про смерть парафії святої Анастасії. Похорон відбудеться в неділю об 11-ій годині дня”.
У неділю церква святої Анастасії була переповнена: ніколи в ній не збиралося стільки людей, як у цей день. Посеред церкви стояли мари, а на них лежала труна з темного дерева. Парох сказав коротеньку проповідь: “Не думаю, що наша парафія може повернутися до життя, але оскільки ми майже всі зібралися тут, хочу востаннє спробувати. Я би хотів, щоб ви всі пройшли повз труну, аби попрощатися з покійною. Пройдете по черзі, один за одним, і, глянувши на неї, вийдете через ризницю. Потім хто захоче, може повернутися на Службу Божу через центральний вхід”.
Отець парох відкрив труну. Всі питали себе: “Хто там є? Хто насправді помер?”
Черга рушила. Один за одним парафіяни дивилися в труну і виходили з церкви – мовчазні, збентежені, засоромлені. Кожен, хто хотів побачити труп парафії святої Анастасії і заглядав у труну, бачив у дзеркалі, що лежало на дні, своє відображення[1].
Може, було би корисно розіслати подібні оголошення в нашій парафії. Погляд на мертву парафію, тобто на самого себе, можливо, пробудив би не одного з нас.
Мертву парафію можна прирівняти до родини, члени якої не спілкуються, не бажають зустрічатися ні ділитися думками. Це родина, де кожен діє окремо – без огляду на добро і потребу інших.
Жива й активна парафія, навпаки, подібна до родини, члени якої живуть у любові, де вже з першого погляду видно, що вони не байдужі одні до одних. Де кожен спроможний жертвувати себе для добра іншого, де шукається спільне добро й здійснюється це навіть ціною зречення власних планів та намірень.
До якої парафії хочемо належати?
Хто хоче брати, мусить навчитись також дещо давати. В цьому і полягає рецепт збудування живої та активної парафії, яка стане для нас справжнім домом. Парафія завжди дає щось кожному з нас. Що їй можемо запропонувати? Амінь.
[1] Бруно Ферреро, Троянда також важлива. Короткі історії для душі, Свічадо, Львів, 2004, с. 42.