Друга мука пекла – вогонь
Безсумнівною правдою віри є переконання існування вогню в пеклі. Пригадаймо собі переконливі слова Сина Божого: “Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь… Пошле Людський Син Своїх Анголів, і вони позбирають із Царства Його всі спокуси, і тих, хто чинить беззаконня, і їх повкидають до печі огненної” (Мт. 25:41; 13:41-42). Ці Божі слова, повторені святими апостолами, становлять основи віри та науки Святої Церкви. Тож у пеклі грішники караються вогнем.
В історії Церкви надибуємо розповідь про те, як у III столітті після Різдва Христового два юнаки, що навчалися в знаменитій Олександрійській школі в Єгипті, якось зайшли в храм, де проповідник саме говорив про пекельний вогонь. Один з юнаків почав глузувати з проповіді. Інший ж пройнявся страхом і навернувся, ба, навіть пішов у монастир. Через декілька років безбожний юнак несподівано помер. Після смерті він з’явився до свого давнього приятеля і промовив: “Церква говорить правду, навчаючи про вічний вогонь у пеклі. Та все ж священики не передають навіть сотої частини того, яким він є насправді там, у пеклі”.
Пекельний вогонь надприродний й незбагненний
На жаль, ніхто на землі не спроможний ані висловити, ані збагнути великих вічних правд! Священики намагаються донести ці істини, однак ані дух, ані слова не можуть подолати цього завдання. Про Небо сказано: “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!” (1Кор. 2:9). Теж можна сказати про пекло: “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людини не впало, те Божа справедливість приготувала невиправним грішникам”.
“Терплю, терплю муки в цім полум’ї”, – кричав з безодні проклятий євангельський багатій. Щоб вникнути в суть першого слова проклятого “терплю”, необхідно збагнути зміст вислову “у полум’ї цім”. Вогонь цього світу, як усе інше, недосконалий, і наше полум’я, яке би потужне воно не було, це тільки мізерний образ вічного вогню, про котрий розповідає Свята Євангелія. Неможливо достеменно описати жахливі терпіння, котрі зазнала б людина, яка б потрапила в розпалену піч бодай на декілька хвилин. Не кажучи вже про те, щоб там жити! А що тоді казати про той надприродний вогонь, вогонь вічний, силу якого неможливо з чимось порівняти! Позаяк ми живемо в часі, а не у вічності, то вимушені використовувати предмети цього світу, якими мізерними, слабкими й недосконалими вони не були, щоб з їх допомогою уявити невидиму, нескінченну дійсність майбутнього життя. Тому спонукаймо себе до страху, пригадуючи невимовні страждання, які завдає нам земний вогонь, щоб у вічності не потрапити в безодню пекельного вогню.
Отець де Бюссі і молодий безбожник
На початку минулого століття у Франції славився своєю апостольською ревністю, красномовством й надзвичайними чеснотами, а також дещо оригінальними думками отець де Бюссі.
Якось відомий місіонер гостював в одному з найбільших міст на півдні Франції. Взимку, напередодні Різдва, у лютий мороз, у кімнаті для гостей, у каміні, розпалили сильне багаття.
Серед присутніх у домі був юнак, відомий своїм розпусним життям й богохульством. Отець де Бюссі швидко переконався, що з юнаком важко про щось говорити. “Підійди-но ближче, звернувся до хлопця весело. – Не бійся, я нікого не примушую сповідатися. Прошу, сядь поруч, ми трохи поговоримо”. Кинувши оком у камін, отець побачив, що майже усе дерево згоріло, тому попросив юнака: “Перш ніж сідати, візьми, будь ласка, декілька полін і докинь їх у багаття”. Здивувавшись, юнак виконав прохання отця. Та, коли хлопець клав поліно в камін, отець несподівано схопив його за руку й запхнув її у вогонь. Молодий грішник відскочив з криком: “Що ви робите? Ви збожеволіли, отче? Я ж міг обпекти руку?”
– То й що? – спокійно відповів отець де Бюссі. – Тобі слід звикати до цього. У пеклі, куди ти можеш потрапити, якщо не виправиш свого грішного життя, палатимуть не лише пучки твоїх пальців, але й усе тіло. Та й це маленьке багаття неможливо порівнювати з пекельним вогнем. Тож уперед, мій друже!
Відтак хотів знову схопити юнака за руку, але той, зрозуміло, почав опиратися з усіх сил. Лише тоді отець пом’якшив тон: “Бідна дитино, задумайся. Можливо, варто тепер терпляче зносити муки, ніж вічно горіти в пекельному вогні? А жертви, котрих вимагає від тебе Господь, у порівнянні з вічними муками, це ж такі дрібниці?”
Молодий грішник вийшов у глибокій задумі. Він глибоко замислився над сказаним. Незабаром юнак повернувся до місіонера і з його допомогою позбувся тягаря своїх гріхів, ступивши на істинний шлях.
Я впевнений, що чимало з тих, які живуть без Бога й прямують до пекла, не потрапили б туди, коли б погодилися на “вогняне випробування”: упродовж року розважатися, насолоджуватися життям, задовільняти будь-які забаганки з однією лише умовою, бодай на один день, навіть на годину занурюватися у вогонь. Гадаю, не знайшлось би жодного, хто б погодився на таку угоду.
“Діти мої, не йдіть до пекла!”
У 1844 році в семінарії св. Сульпіція в Ісс, неподалік від Парижа, я познайомився з професором, відомим своєю ерудицією, надзвичайним смиренням і життям, сповненим покути. Отець Піно, перш ніж стати священиком, викладав хімію і фізику. Якось під час хімічних дослідів несподівано загорівся фосфор. У мить руку огорнуло полум’я. Даремно професор намагався разом з учнями погасити вогонь. Його рука перетворилась на яскравий смолоскип. Від нестерпного болю нещасний знепритомнів. Увесь день і всю ніч потерпілий стогнав й плакав, а коли біль на якусь мить вщухав, він повторював семінаристам, що були поряд: “О діти мої! … Мої діти! … Не йдіть до пекла!… Не йдіть до пекла!…”
Такий же крик болю й священицької любові злетів з уст, радше з серця, іншого священика в 1867р., за подібних обставин поблизу Понтіви, дієцезії Валенсії. Молодий вікарій Лаурент кинувся у вогонь, рятуючи жінку й її двох дітей. Він декілька разів самовіддано заходив у палаючий будинок, вихоплюючи з обіймів вогню двох неушкоджених дітей. У домі залишалася ще їхня мати, але ніхто не наважувався зануритися у вогонь, який посилювався з кожною хвилиною. Йдучи за покликом любові до ближнього, отець Лаурент вкотре стрибнув у вогонь, знайшов нещасну жінку, яка від страху, здавалось, збожеволіла й в останню мить виштовхнув її з палаючого будинку. Раптом завалився дах і священик опинився під його руїнами. На допомогу кинулися люди й з великим зусиллям витягли його з полум’я. Але, на жаль, було запізно! Нещасний помирав. Чадний дим палив його зсередини, завдаючи жахливих страждань. Надаремно парафіяни намагалися полегшити його муки. Ніщо не допомагало, через декілька годин мученик любові до ближнього отримав у Небі нагороду за героїчну самопожертву.
Помираючи в муках, він повторював: “Добрі друзі!… О мої діти!… Не йдіть до пекла!… Це жахливо!… Пригляньтеся, як горітимете в пеклі!”