Ця любов розливається в наших серцях без жодних сприянь з нашого боку. Світ грузне в злі: конфліктах, ненависті та інших його проявах. Не існує ні людини, ні інституції, яка б розрубала цей гордіїв вузол[1]. Його може розітнути тільки меч Божий, який заносить Божа рука і який нагострений Божою силою. А Цим і є ЛЮБОВ БОЖА. Без жодних умов з нашої сторони любов ця влилась у серця наші. Св. Іван пише: “Він (Бог) раніше полюбив нас” (1Ін. 4:19).
Його любов є запорукою, основною умовою нашої любові. І це є та велика можливість, яку ми не в змозі описати словами, єдина для людини, яка прагне повноти любові в християнстві, аж поки повністю її не осягне.
Відтак можемо сказати: християнство не шукає людину, щоб преобразити її відповідно до обмежених принципів або якоїсь власної мірки. Людина сама потребує християнства, щоб мати змогу захопитися любов’ю, яка була засіяна в її серці міццю любові Божої.
Людина, знаючи про те, що зерно любові посаджене в саду її життя, може зростати, вона ніколи не втомиться прагнути, щоб ця любов зростала. Її старання – це лише співпраця з любов’ю Божою, яка дає і зерно, і зростання любові в людині.
Працювати над серцем
Коли ми чуємо заклики Матері Божої, котрі заохочують до праці над серцем, як на родючій ріллі, легко можна зрозуміти, чого Вона від нас прагне і яким способом ми повинні це чинити. Той з вас, хто колись обробляв землю, знає з власного досвіду, що марно сіяти навіть Боже зерно, якщо спершу не буде належно підготоване поле. Марні інші заходи, якщо спершу не повиривати бур’яни з корінням, бо вони і надалі будуть розростатися і глушити визрівання найкращого зерна. Хто поверхневий і несистематичний та лише іноді зазирає у свій виноградник або на поле, той ніколи не збере щедрих плодів. А той, хто терпеливо працює, вичищаючи і готуючи ріллю, одночасно доглядаючи рослини, той збере плоди і житиме. Дуже важливо, щоб християнин зрозумів цей заклик і вимогу та щоб з усіх сил зайнявся працею над своїм серцем. Жодна праця не видається важкою, якщо людина розуміє її сенс. Так само буде з християнином. Він витримає всі внутрішні утиски та муки, щоб виростити найкращий плід, яким є любов.
Природі людини притаманно таке, що вона стає невтомною в праці, якщо її захопить якийсь ідеал. І, навпаки, вона швидко виснажується і їй не вистачає волі не через відсутність зусиль, а коли вона не бачить сенсу своїх старань. Проблема не в тому, чи людина має досить сил, щоб щось зробити, а чи існує те, що активує цей потенціал сил. Не можна забувати про очевидний факт, що людина в глибині своєї душі постійно прагне реалізації любові навіть тоді, коли нам видається, що вона чинить усе всупереч любові, перебуваючи в ненависті та злі.
Правда також у тому, що людина ніколи не доходить до такого руйнівного стану, щоб не розрізняти любові від ненависті, сприйняття від неприйняття, тепла від холоду, радості від смутку, поваги від зневаги. Іншими словами, християнство може розпочатися для кожної людини, щомиті, у будь-якій ситуації, бо в глибині своєї душі вона завжди відкрита і прагне тішитися плодами любові та миру.
Кожне людське серце є вдячним простором для християнських вчинків і праці в тій сфері, до якої входить очищення, відрізання, а також сіяння нового зерна Божого. Слід зрозуміти і те, що якби в людини не було досвіду у відрізанні гілок, то вона б дуже дивувалася, навіщо це робити, бо ж завдає таких ран рослині. Проте всі ми знаємо, що було б, якби не відрізали гілок плодовим деревам або виноградним лозам.
Принципи зростання людини та її розвитку у сфері християнських цінностей пригадують зростання та дозрівання, які ми спостерігаємо в природі. Очищаючи себе, людина пробуджує нові сили, які зумовлюють зростання та розвиток. Якщо вона не очищається і не зростає, наступає деградація та знищення. Останнє стосується не лише одиниці, але й сім’ї та всього народу.
Праця на духовному полі, праця над серцем глибоко пов’язана із сенсом життя. Чим більше людина вкладає в це, тим спокійнішою, щасливішою, більш задоволеною стає, тим легше їй активувати всі свої сили, щоб день у день зміцнювать свою духовність. Так людина реалізовує сенс життя.
А якщо людина занедбує себе, тоді не знаходить ані сенсу свого життя, ані своїх дій. Усі починання здаються їй беззмістовними. А чим більше беззмістовних дій, тим глибші рани в людини. Чим глибше вона поранена, тим дальше відходить від себе та інших. Тому можемо сказати, що нам залишається або працювати над серцем і жити, або не працювати і померти.
[1] “Розв’язати гордіїв вузол ” – вирішити важку справу.