РАПТОВО Я ОПИНИВСЯ В НЕПРОГЛЯДНІЙ ХМАРІ
Моє обличчя вкривало якесь покривало.
Боже, невже я поранений?!
“Він уже багато годин як номер”, – почув я десь зі сторони голос.
Тоді я сів і промовив: “Я ще не помер”.
Один санітар скрикнув. Другий – обмочився на місці. Здається, я був мертвий близько восьми годин, і санітари вже везли мене в морг. У ту мить я відчував, як мої кістки з’єднуються і зростаються. Мої рани загоюються. А коли я сів, то вже міг дихати і говорити.
* * *
Це відбулося 14 жовтня 1974 року. Я повертався в церкву в Бартлвіллі, що в штаті Оклахома, де я здійснював своє служіння. У цей період мого життя Бог навчав мене цілковитого і безоглядного послуху, перебування перед Ним у покорі та смиренні. Це було подібне на приручення дикого мустанга. Між мною та Богом відбувалася суперечка на тему, що значить бути слухняним. Бог доручив мені передати одній людині слова суворого попередження, проте я не хотів цього робити. Я поїхав на зустріч з цією людиною, проте уникав потрібної розмови з нею. Зрештою, я пішов, так нічого їй не сказавши. У мене було достатньо своїх проблем, передусім я переймався поверненням своєї дружини в Арізону – це був великий клопіт для мене.
Того дня я їхав зручним мінівеном із на замовлення вбудованим телевізором під стелею. Машина належала до кращих автівок 70-х років.
У мить, без будь-якого застереження чи видимої загрози, я опинився в непроглядній хмарі. Я не мав ані найменшої здогадки щодо того, що відбулася смертоносна дорожньо-транспортна аварія.