Передусім любов треба приймати

Часто звинувачуємо себе в тому, що ми не здатні любити. А майже кожну спробу задовольнити власні емоційні потреби тавруємо як егоїзм і пошуки себе. Кажемо, що любити інших – це наш обов’язок. А от те, що прагнемо, щоб і нас любили, заперечуємо.

Батьки нерідко звинувачують себе в тому, що замало люблять своїх дітей. Подружжя почувається винним, коли виникають непорозуміння й конфлікти, бо обидвом здається, що вони свідчать про брак взаємної любови. Підлітки, яких батьки звинувачують у байдужості й нечутливості, починають дорікати собі, що недостатньо люблять маму й тата.

Коли передусім наголошуємо на обов’язку любити Бога й людей, помилково вважаємо, що кожен з нас уже вміє любити, що має для цього достатньо сил, відваги й мудрости. Думаємо: «Батьки мають достатньо любови, щоб любити дітей», Чоловік має достатньо любови, щоб любити дружину» тощо. Однак таке розумування хибне, бо, думаючи так, припускаємо, що кожен з нас колись навчився любити, а якщо цього не робить, то, очевидно, тому, що не хоче. Трактуючи любов у такий спосіб, нерідко кажемо комусь зі своїх близьких: «Ти не любиш мене тому, що не хочеш. Якби хотів, то міг би давати мені стільки любови, скільки я потребую». Отак несправедливо підозрюємо одне одного в злій волі.

Ми є цілком щирими, коли твердимо, що любимо Бога й ближніх. Нам бракує не прагнення й волі любити, а сил, енергії, відваги й уміння. Не любимо не тому, що не хочемо, а через те, що не вміємо. Любов – це велике мистецтво, якого вчимося впродовж усього життя.

Однак, щоб оволодіти цим мистецтвом, спочатку треба навчитися не віддавати любов іншим, а приймати її від ближніх. Якщо не відчуватимемо, що нас люблять, не зможемо полюбити й самі. Не зазнавши почуття безпеки, не зможемо дати його й іншим. Якщо нас ніхто не вислуховував, то й ми не вміємо слухати. Бо хіба здатна голодна людина нагодувати голодного? І як волоцюга може запросити іншого бездомного до своєї домівки? Як має сказати йому «Ходімо до мого дому», якщо не має його? Як людина, спрагла любови, задовольнить прагнення любови свого ближнього? Як спраглий любови чоловік зможе виявити її до своєї дружини, а спраглі любови батьки дати її своїм дітям?

Отже, перш ніж казати іншим, що вони зобов’язані любити, слід навчити їх шукати й приймати любов. Навколо нас є чимало людей, які готові щедро поділитися з нами своєю любов’ю, треба лише відкритися на неї.

Любов можлива

Якщо ми хочемо навчитися любити, то передусім мусимо повірити, що любов можлива. Не маючи фундаментальної віри в любов, приймати й давати її неможливо. Як можна дістати те, у що людина взагалі не вірить? І як можливо давати любов, якщо ми сумніваємося в її існуванні? Якщо подружжя нехтує взаємною любов’ю, а всю свою увагу й енергію присвячує роботі, то як може обдаровувати любов’ю своїх дітей?

Одним із проявів того, що людина не вірить у любов, є її знеохочення до життя. Знеохочена людина не вірить, що хто-небудь потребує її і що сама може комусь бути потрібна. Ізоляція, замкнутість у собі нерідко поєднані зі знеохоченням і гнівом. Це ознаки крижаного серця, яке не вірить у можливість бути коханим і самому кохати.

Щоб вийти з такого стану, треба звернутися по допомогу до особи, якій довіряємо. Зневірена, пригнічена людина потребує привітної зустрічі й розмови з тим, хто, продемонструвавши власне життєлюбство, повагу і доброзичливість, жертовно й делікатно допоможе їй подолати страх перед любов’ю і пробудить у ній прагнення приймати та давати її. Таку роль може відіграти друг, духовний учитель, духовний керівник, уважний терапевт, близький родич.

Чимало молодих жінок, яких глибоко зранили їхні батьки, передусім очікують від чоловіків почуття безпеки й опіки, а щойно потім еротичної любови. Коли, однак, чоловік замість турботливої любови пропонує лише нетривалу пригоду, це завдає їй неабиякого болю. Вона ще сильніше утверджується в думці, що тривка й вірна любов неможлива. Жінки з таким негативним досвідом пізніше звинувачують усіх чоловіків, бо дивляться на них крізь призму своїх болісних переживань.

Подібно й син, зранений материною власницькою, деспотичною любов’ю, боїться, що дівчата, яких зустрічає, поводитимуться так само, тобто хотітимуть «поневолити» його, заволодіти ним і розпоряджатися так, як своєю власністю. Молоді люди, які почуваються зраненими в любові, мусять докласти величезних зусиль (людських і духовних), щоб переступити через свої образи. Якщо хочуть навчитися приймати й давати любов, мають зробити це обов’язково.

Не бійтеся – душі вбити не можуть

Бог не лише наділив людину великим прагненням любови, а й обдарував її можливістю задовольняти його. Шанс здійснити це має також особа, глибоко зранена в любові. Цих ран зазнає тільки емоційна сфера людини, її психіка. А ми повинні пам’ятати, що вищою від психічних та емоційних проявів є духовне, моральне й релігійне життя людської істоти. Щоб вилікувати любовні рани, потрібен не аналіз наших болісних почуттів (хоча їх треба чітко окреслити, зрозуміти й висловити), а вільне рішення серця, яке має почати довірливо приймати і щедро давати любов.

Саме у сфері людської свободи, а отже, у духовній, а не в психічній чи емоційній, ми лікуємо наші любовні рани. А остаточно наше спрагле любови людське серце заспокоює Господь Своєю Божою любов’ю.

Твердження про те, що глибоко зранена в любові людина не здатна до подружнього життя, є хибним. Зрештою, цьому суперечить саме життя. Є чимало прекрасних подружжів і сімей, які створили люди, що були глибоко зранені у своїх родинних домівках. Бо то не людина, а сам Бог вирішує, чи бути нам щасливими, чи ні. Ісус звертає нашу вагу на те, що кривда, якої можуть завдати нам люди, зокрема й наші ближні, не здатна повністю знищити нас. Адже те, що маємо в собі найбільш людського, залишається незнищенним. «Але не лякайтеся їх [кривдників] […] І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…» (Мт. 10: 26,28).

Душа, про яку говорить Ісус, – це святе святих людини. Саме в душі людина вирішує приймати й давати любов. Цього єдиного місця ніхто не здатен у нас знищити. І лише ми самі у своєму шаленстві можемо зробити його доступним для наших смертельних ворогів – ненависті, гріха й злого духа. А тому Ісус каже нам боятися власної безвідповідальности й злого духа, який здатен погубити людину, навіки відлучивши її від любови.

Попередній запис

Волання про любов

Наступний запис

Велика віра в людину