Переліт до Тель-Авіву

Політ до Ізраїлю довгий; я це знав. Але не міг знати, яким незвичайним він буде. Природно, я сподівався суворих заходів безпеки, але все одно здивовано дивився, як пасажирів, що летять до Тель-Авіва, ведуть через спеціяльну секцію, відзначену бар’єрами, що перешкоджали нам вийти, коли ми проминемо митницю. Перед тим як допустити на борт, нас дуже ретельно обшукали ще раз і обплескали одежу задля більшої безпеки.

Не дивно, що в терміналі ходили туди і сюди ортодоксальні євреї – чоловіки і жінки. І від того я сповнився ще більшого захвату – бо направду лечу до Ізраїлю! Але захвату поменшало, коли я помітив, скільки неслухняних дітей було на нашому рейсі – не один десяток. Сідаючи на літак, я виявив, що сиджу просто перед рядом, заповненим чотирма дітьми, які репетували хором. Їхня знеможена матір з поштиво покритою головою хоробро намагалася вгамувати їх, але намарно. Я розважливо запитав у стюардеси, чи є ще вільні місця. Сумно похитавши головою, вона нахилилася до мене, пояснивши: «Цей рейс завжди переповнений дітьми; ним користуються сім’ї, що летять з Нью-Йорка до Ізраїлю».

На щастя, я взяв у лікаря рецепт снодійного – на той випадок, якщо воно знадобиться. Скоро літак злетів, я кинув одну пігулку собі до рота, нетерпляче чекаючи приємного відчуття дрімоти, яке віщуватиме вісім неперервних годин блаженного сну. Але минула година, і не сталося нічого. Як і раніше, мені зовсім не хотілося спати. Ну гаразд. Я витяг «Святу землю» Джерома Мерфі-О’Коннора і спробував не зважати на дитину, що раз у раз штурхала моє сидіння і кричала: «Я не люблю тебе, мамо!». Мені було цікаво, чи Джорджу, який летів із Сан-Франциско, доведеться пережити щось подібне.

Книга Мерфі-О’Коннора була саме тим путівником, якого я шукав. По-перше, його репутація була бездоганна[1]. Як вчений у Французькій біблійній школі в Єрусалимі і автор численних книг, присвячених Новому Заповіту, Мерфі-О’Коннор заслуговував неабиякої довіри[2]. Він вживав такі слова, як «малоймовірно», «можливо» і «вельми ймовірно», ретельно досліджуючи цілковито автентичні та очевидно легендарні місця Святої землі. Раз у раз проступала на сторінках авторська дотепність. Пишучи про Храм Гробу Господнього, він сказав: «У подальших століттях церква не раз страждала від осквернення і руйнування. Неоковирні спроби відновлення були не менш шкідливі». Його книжка допомогла мені перебути десять годин у відносному мирі.


[1] Мерфі-О’Коннор помер у 2013 році, коли я саме дописував цю книжку

[2] Формально, ця престижна школа – це École Biblique et Archéologique Française de Jérusalem

Попередній запис

Несподівана мандрівка

Наступний запис

Приїзд в Єрусалим