Персональний вимір

У цьому розділі йтиметься про дорогу до свободи, і в багатьох аспектах це буде продовження розмови про відкинення. Відкинення – це те, що ми робимо стосовно цілих класів чи груп, наприклад, стовно вбогих чи неповносправних. Однак відкинення має й суто персональний вимір. Є люди, які до себе притягують, бо з ними цікаво, і вони намагаються нам подобатись. Інші ж викликають у нас страх – так само, можливо, як і ми в них. Таких людей ми намагаємось уникати. Між нами виникає дух суперництва. Тоді ми ховаємось за нашими зовнішніми та внутрішніми мурами, бо боїмося, що коли відкриємось, то можемо програти, нас можуть зранити чи обікрасти. За цими мурами ми ховаємо нашу ранимість.

Нас притягують люди, з якими нам спокійно і з якими ми поділяємо ті самі цінності. Але якщо в нас є симпатії, то є й антипатії, і навіть страхи. Наше життя багато в чому визначається тим, що нам подобається, а що ні – і ці уподобання глибоко вкорінені в нас. Ми не є вільні.

Ми перебуваємо під владою сил, яких часто не усвідомлюємо і не розуміємо. Тварини керуються інстинктами. За звуком, запахом, порухом гілки вони миттєво вловлюють небезпеку. У нас також є інстинкти, що допомагають нам відчувати загрозу, виходити з небезпечних ситуацій, знаходити те, що нам потрібно, аби вижити. Наш мозок вловлює найменші ознаки наближення небезпеки і миттєво реагує на них. Чому ця здатність відчувати загрозу особливо виражена в деяких людей?

Із суто психологічного погляду, нам конче потрібне позитивне уявлення про себе, а тому ми шукаємо схвалення з боку нашого оточення. Нам потрібно відчувати, що нас люблять, і знати, що ми необхідні. Ми вибираємо друзів, свідомо чи несвідомо очікуючи, що дружба саме з цією людиною допоможе нам подолати відчуття самотності, неспокою, невпевненості в собі, допоможе відчути, що ми для когось важливі та цінні. І так само майже інстинктивно ми уникаємо тих, хто породжує в нас відчуття безсилля та тривоги, хто дає нам відчути, що ми нічого не варті, що ми «ніхто». Переважно ми не усвідомлюємо, чому нас до когось тягне, а від когось іншого відвертає. Але ми можемо це зрозуміти, так само, як можемо зрозуміти те, як ми дихаємо.

Свобода вибору

Усіма нами більшою чи меншою мірою керують інстинкти і схильності, сформовані світлим чи болісним досвідом дитинства. Ми не маємо влади над цими схильностями, але здатні їх усвідомити і прийняти рішення про те, варто їх задовольняти чи ні.

Люди мають дуже різні поняття успіху. Для когось найважливіше матеріальне збагачення, такі люди прагнуть здобути високий соціальний статус, мати якомога більше грошей, визнання, привілеї. Для когось успіх означає мати щасливу сім’ю, друзів. Ще для когось успіх – це творчість. Є навіть такі, що хочуть прославитися як злочинці! Один в’язень у Сполучених Штатах сказав моєму другові, капелану тюрми: «Я найкращий автомобільний злодій у Клівленді, і цим горджуся!» А от мій друг має успіх в іншій сфері – як священик та проповідник.

Успіх і визнання людей передбачають нашу компетентність у тому, що ми робимо. Але для більшості з нас недостатньо просто добре щось робити. Ми відчуваємо, що правдивий успіх приходить із визнанням людей. Це бажання успіху і людської похвали може бути доброю річчю, бо змушує нас багато і серйозно працювати, однак воно може відірвати нас від діянь справедливості та служіння іншим.

Бути вільним – означає ставити правду, справедливість та служіння іншим понад наші потреби в особистому збагаченні, досягненні успіху, влади та визнання. Коли ж наш особистий успіх стає для нас важливішим за це, коли ми прагнемо здобути владу будь-якою ціною, коли нами керує страх втратити наш соціальний статус, тоді ми відрікаємося від нашої людяності, стаємо рабами егоцентричних інтересів. Тоді ми перестаємо бути вільними.

У 1944 році в Марцоботто, маленькому селі біля Болоньї в Італії, фашисти стратили дві тисячі мирних жителів, бажаючи тим придушити та залякати Рух опору. Один німецький солдат відмовився виконувати наказ, і його негайно розстріляли. Для нього правда і справедливість були важливіші за послух своїм командирам і за бажання жити. Він відмовився чинити зло і віддав своє життя за правду та справедливість.

В історії людства височать постаті вільних чоловіків та жінок, які заради вірності правді та власному сумлінню відмовилися від успіху, слави, влади. У наші дні в Алжирі, Руанді, Конго, Палестині та багатьох інших країнах працюють заради правди та свободи люди, що зробили свій вибір, залишившись на боці убогих та пригноблених і борячись з несправедливістю. Часом за це їх кидають у в’язницю, піддають тортурам, страчують. Існують і менш екстремальні ситуації, в яких ми бачимо людей, що відмовляються від власного збагачення, щоб служити потребуючим. Вони щедро дарують свій час, енергію, зв’язки, щоб інші мали що їсти, у що зодягнутись, щоб мали дах над головою та жили в мирі.

Ми знаємо, що вчинки милосердя іноді можуть мати приховану мотивацію: бажання бути оціненим, гордитися собою, мати владу над іншими, навіть якщо це буде тільки влада духовна. Ці приховані потреби можуть додати нам необхідної енергії, щоб відкрити своє життя до інших, до служіння. Але вони можуть також і придушити наші глибші мотиви та зробити наші благородні вчинки лише засобом для власної прослави. Тому бажання служити іншим має бути чисте, щоб добрі вчинки були справді джерелом зросту як для нас, так і для інших, а не служили лише нашим власним цілям. І коли ми звільняємося від влади наших егоїстичних бажань, тоді ми стаємо справді вільними.

Тож як нам рухатися дорогою до свободи?

Євангеліє розповідає нам історію про двох братів, які мали дуже різні бажання. Це притча про блудного сина. Одного дня молодший син попросив у батька свою частину спадку і пішов у далеку країну, де прогуляв усе своє багатство. Збіднівши, залишившись без нікого, без засобів до життя, він вирішив повернутися до свого батька та попросити в нього прощення. «Можливо, думав він, батько прийме мене назад і дозволить працювати в себе наймитом». Батько ж, серце якого було зранене вчинком сина, щодня виглядав його. І коли він тільки побачив сина ще здалеку, кинувся йому назустріч. Обійнявши його з радості, прикликав тоді слуг своїх, наказав зодягнути сина в нову одежу та приготувати бенкет, щоб відсвяткувати його повернення.

Це розлютило старшого сина. Він вигукнув батькові: «Ти справляєш бенкет для мого брата, що жив, як гульвіса, та розтратив твоє багатство, я ж завжди вірно працював на тебе, та ти ніколи не зробив такого для мене!» Батькова відповідь була проста: «Мій син загубився був і ось знайшовся».

Якась сила підштовхнула молодшого сина покинути батьківський дім. Сьогодні психологи сказали б, що він шукав свою ідентичність. Те, що він робив, без сумніву не було добре, але він наважився піти на ризик, жити самостійно, шукати чогось нового. Старший же син був біля батька. Я думаю, що жодний з них насправді не знав свого батька. Менший син не вірив у те, що його люблять таким, як він є. Проте батько прийняв його вибір. Старший же син, залишаючись вдома, не усвідомлював, що батько бажав, щоб він зростав у любові та співчутті. Ці два вибори в житті є доволі поширені. Одні прагнуть незалежності, ризику, пошуку чогось нового; інші ж притримуються усталених норм та канонів життя.

Менший син протиставив себе своїй сім’ї, щоб незалежно віднайти свою ідентичність. Старший шукав конформізму. Обома керували сили, не усвідомлені ними. Так є і з кожним з нас. Тому важливо глибше розуміти себе та сили, що керують нашим життям. Це необхідно, щоб могти свідомо вибрати ту дорогу, якою ми хочемо рухатись, і ті цінності, якими хочемо жити – не з позиції сліпого бунтарства, протистояння іншим чи з угодництва, бажання бути таким, як всі, а задля того, щоб вповні бути собою та могти відкриватися до інших. Тоді ми зможемо будувати світ правди та справедливості.

Наша поведінка багато в чому визначається нашими егоїстичними бажаннями та страхами, що є їхнім зворотнім боком. У кожному з нас живе потреба в тому, аби нас визнавали і нами захоплювалися; бажання бути вищим, особливим, необхідним, досконалим; прагнення влади над іншими. Живе в нас і страх бути покинутим, відкиненим, страх невдачі, страх розчарувати очікування інших, страх осуду. Ми стаємо по-справжньому вільними лише тоді, коли нашим життям керує правда, а не егоїстичні бажання та страхи. У цьому парадокс зросту: ці бажання становлять частину кожного з нас, вони необхідні для нашого зросту, але ми повинні навчитися керувати ними. Інакше можемо на все життя залишитись їхніми в’язнями.

Деколи нас настільки поглинає праця і бажання досягти успіху в певній сфері, що ми цілком занедбуємо розвиток інших аспектів нашого єства. Так сталося зі мною: мої намагання якнайкраще виконувати обов’язки офіцера на підводному човні були добрі, але, на жаль, це негативно відбилося на іншому боці мого життя – моє серце, мій розум були занедбані, недорозвинені.

Усі ми є під владою егоїстичних бажань. У деяких людей це виражається бажанням бути необхідним, усім допомагати, щось робити для інших, іноді під гаслами Бога та справедливості. Вони щедро роздають себе, а у відповідь збирають вияви вдячності та захоплення тих, кому вони допомогли. При цьому вони часто не вміють потурбуватися про власні потреби, і усе це закінчується перевтомою та спустошенням. Щедрість їхня стає для них ворогом – і це тому, що вони роздають себе задля того, аби інші потребували і любили їх. Така любов не є безкорислива. Вони зацікавлені не в тому, щоб інші зростали та ставали вільними, а лише в тому, щоб їх оцінили та полюбили за допомогу.

Щоб допомагати іншим людям, ми повинні розуміти їхні потреби. А як це можливо, якщо ми не розуміємо власних потреб? Допомагати іншій людині – це додавати їй мужності та впевненості, щоб вона ставала вільною і уже більше не залежала від нас чи когось іншого.

Деякі люди потребують контролювати своє довкілля, впливати на те, що діється. Будь-яке протистояння їхній волі, критика викликають у них тривогу. Свобода інших людей їх лякає. Для них втратити контроль та владу – це наче стати ніким, перестати існувати. Навіть якщо це освічені й розумні люди і вони навчають та ведуть за собою інших – їхнє прагнення влади, а часом навіть прагнення взяти на себе духовний провід, «щоб здійснити Божу волю», не дає їм бути справді вільними. Тому вони неспроможні допомагати іншим ставати вільними. Це раби владолюбства.

А є люди дуже невпевнені в собі, які хочуть знайти опору в приналежності до групи, у покорі та послухові керівництву, прихильність якого вони прагнуть завоювати. Вони намагаються сховатися в групі, точно виконуючи усе, чого від них вимагають. Вони не дозволяють собі бути самими собою та внутрішньо зростати. Такі люди бояться йти назустріч власним бажанням, бояться брати на себе відповідальність за власну долю. Вони не здатні творити, живуть відповідно до приписів, інструкцій. Для них необхідне схвалення групи, прийняття їх іншими як вірних, надійних, святих. Вони використовують мораль та релігію не для того, щоб зростати та відкриватись до інших, а для того, щоб гордитися своєю праведністю, вищістю над іншими, приналежністю до суспільної та релігійної еліти.

Попередній запис

Прийняти власні обмеження

Наступний запис

Тривога в глибині нашої душі